Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

задоволення та невдоволення, радість, страх і навіть надія — все це рівною мірою властиве як “людині”, так і “тварині”. Тоді на якій підставі ми перетворили “тварин”, фактично, в речі? Ми холоднокровно відводимо тварину в кут і перерізаємо їй горло, не слухаючи, як вона кричить у муках (­завжди кричить: але ж ми оглухли!). Чим ми тоді відрізняємося від фашистів, які не звертали уваги на “людські” муки? Яка різниця, хто страждає, хто відчуває біль і жах? Головне, що є той, хто це відчуває.

Та ми вважаємо, що цього когось “нема”. Ми душимося від безцільності життя, нудимося, вбиваючи відведений нам час. Але насправді ми мучимося через інше. Живі джерела — джерела совісті, тонких, високих почуттів (які потім породжують і великі, благородні думки) — пересохли. Ми — нащадки колишніх цивілізацій, що несуть на собі печать гріха наших предків. І цей гріх душить нас сьогодні, не дає жити. Я маю на увазі факти фашистської, нацистської історії, які воліють замовчувати в нашому суспільстві. Культ бездушності, культ нечутливості, огрубіння душі, що співвідноситься з мужністю, — бере початок ще в дохристиянську епоху. У диких войовничих народів бездушність, нечутливість до будь-чиїх страждань було піднесено до рангу чесноти. У стародавніх римлян мистецтво осмислює і тим самим закріплює цю чесноту. А у Ніцше, який все життя воював зі своєю власною надчутливістю (і який, фактично, для себе самого, заради підбадьорення, створив свої опуси), ця чеснота знаходить виправдання у глобальній теорії створення надлюдини. Хоча нацисти були прямими спадкоємцями цієї стародавньої традиції, що йде з глибини часів, — не треба думати, що всі інші люди, які перебувають за межами культу бездушності, в цей час ви демонстрували глибоке співпереживання, єднання зі світом. Зовсім ні. Зараза бездушності тією чи іншою мірою, то спалахуючи, то затухаючи, володіла протягом тисячоліть усім світом. Тільки це була не свідома, не цинічно-відкрита, не ідеологічна, а побутова бездушність. Діти ставали байдужими до батьків; братові був, великою мірою, байдужий брат. Що ж до “тварин”, то тих, хто наважувався заговорити про їхні “страждання” чи “муки”, вважали божевільними. Висміювали.

Зрозуміло відтак, чому фашисти порівняно легко — лише з третьої спроби — створили фашистську цивілізацію. Люди, з яких зро­били свідомих фашистів, що перерізали горло іншим людям з тією ж байдужістю, з якою вони перерізали горло теляті, давно вже, впродовж багатьох століть, були фашистами за натурою. Через свою неусвідомлену, проте постійну бездушність. Це не були надчутливі люди, не здатні зарізати свиню чи теля, бо ті кричали від жаху — це не були люди, що перейшли тому на рослинну їжу (до речі, більш корисну для людини). Ні, це були люди, привчили себе “придушувати почуття”, “придушувати совість”, “не звертати уваги на якісь там крики”. І фашистам не треба було зводити свою будівлю на порожньому місці. Досить було тільки дотиснути, добудувати дах.

Наша постфашистська цивілізація називає себе цивілізацією неогуманізму. Але що таке істинний гуманізм, що таке істинна людина і справжня людяність — нехай скаже Бог, якому ми молимося. Кожна мука (а не тільки мука “людини”) — не марна, а досягає його вух. Якщо не ми, то хтось жаліє того, хто страждає, хтось незримо перебуває з ним у його пекельному фізичному болю і в його жаху. Когось сягають ці крики.

Кажуть, що фашисти створили свого Бога: Бога, який дозволяв убивство та насильство над людьми, котрих не вважали “своїми”, “нашими”, і забороняв подібне щодо “своїх”. Та годі! Хіба цей Бог відрізняється чим-небудь від іудейського, який кричить з небес іти винищувати “ворогів народу” (іудейського)? Хіба так вже відрізняється від нього християнський Бог, що чує крик будь-якої людини, але глухий до криків інших істот, яких мучать? Хіба не цьому Богові молилися лицеміри гуманістичної епохи, стоячи в церкві на колінах і просячи прощення за нелюбов до ближнього. Тоді як в їхніх шлунках лежали шматки м’яса нещасних, знедолених істот, убитих їхніми власними руками, або — яка різниця — руками інших? Хіба цей Бог, оглухлий на одне вухо, чимось істотно відрізняється від фашистського Бога, від нашого з вами Бога?

Ми не атеїсти, наша партія відкрито заявляє про свою опору на віру. Але ми не визнаємо за Бога напівглухих ідолів. Бог — це те, що чує будь-яке страждання. Бог, для якого існують поняття “мій народ — не мій народ”, “вища раса — нижча раса”, “надлюдина — людина”, “людина — недолюдина”, “людина — тварина”, — який же це Бог? Хіба Бог може бути рабом мови? Це придуманий для виправдання егоїстичного, безсоромного та безсовісного існування ідол. Це “вигідний” Бог. “Наш” Бог. “Приватизований” Бог.

Але такого Бога, що належить комусь на землі, не буває. Такі боги — проста вигадка хитрунів.

Ми свято віримо, що істинний Бог чує всі страждання, і кожного, хто ці страждання породжує, він судить: значить, межі людської совісті нескінченно розширюються. І він стоїть поза мовою з її жахливими поняттями. Не він глухий, а ми глухі — до його голосу. Вдивіться в очі стора, якого вбивають, вслухайтеся в його плач і в його крики, і ви почуєте, як говорить у вас цей голос. Але ви, за іудейсько-римсько-­фашистською звичкою, придушуєте його, кажучи: “Але ж мені якось треба жити і виживати”. І дорізаєте волаючу істоту».

Тут я обриваю цитату з книги Б. Соловйова. Прошу пробачити за її довжину, але хотілося б, щоби читачі відчули генетичний зв’язок між обома цитованими книгами. Нагадаю, що книга президента Партії консервативних гуманістів (ПКГ) називається «Ми поїдаємо собі подібних».

Відразу ж зазначу, що я не в усьому згоден з шановним паном Соловйовим, особливо щодо його критики іудейства та порівняння його з фашизмом. Хоча іудейський Бог з його «подвійною мораллю» («свої» і «не свої»), що благословляє вбивства «не своїх», і справді іноді разюче нагадує фашистського Бога, все-таки згадаймо, що християнство з його пафосом співчуття до будь-якої людини виросло саме з іудейства. У ньому вже закладено витоки загальнолюдських почуттів, загальнолюдських ідей. Сам пафос «одноморальності», який надихає пана Б. Соловйова, — виходить з християнства, яке, в свою чергу, походить з іудаїзму. Принаймні у християнстві цей древній пафос набув сильного — всесвітнього — звучання.

Щоправда, пан Б. Соловйов і християнство звинувачує в «подвійній моралі», просуваючи проблему вглиб і виходячи за межі розмови про людину. В принципі, визнаючи одноморальність християнства щодо людини (якщо, звичайно, відмежуватися від жахливих збочень християнства — йдеться про інквізицію та лицарів-­убивць з християнських орденів), автор заявляє про «подвійну мораль» і, отже, про лицемірство християнства стосовно страждаючих істот, які мають назву «тварини». Він звинувачує християн­ство (не «побутове», недосконале, а «ідеологічно чисте», ­справжнє) в тому, що воно не поширює пафосу своєї людяності