Читати книгу - "Від любові до ненависті, Крістіна Жиглата"

Після того, як я провела Машу до школи, я сіла на автобус і поїхала до інституту. Через те, що мені доводилося робити величезний гак, я дуже рано прокидалася, і завжди спізнювалася на першу пару.

Моїй сестрі було вже п'ятнадцять років, достатньо доросла дівчинка, щоб самій ходити до школи, але не в цьому районі. Я боялася за Машку, незважаючи на те, що останнім часом до нас ніхто не чіплявся, а я була під захистом Ярого… Просто були інші ватажки, які ділили лівий берег на частини, і якщо потрапити до когось із них… Навряд чи нам пощастить ще раз, як у випадку з Максом. Він справді нас не зачепив і іншим, своїм людям – образити не дав.

Я прослизаю в аудиторію, розміщуючись на останньому ряду, і вловлюю на собі безліч зацікавлених поглядів. Викладач якраз був відвернутим до дошки, на якій робив якісь позначки, і мені вдалося залишити своє запізнення непоміченим. Але! Зазвичай мене здають інші студенти, які любили знущатися з мене і повеселитися від того, коли мене вичитують або виганяють у коридор за запізнення. Цього разу всі підозріло-дивно мовчали… Навіть найлютіші мої вороги. Хоча я з упевненістю могла сказати, що багато хто мене помітив.

Коли лекція закінчилася, я, як завжди, пропустила всіх студентів уперед, щоб нікому не надати вдалої можливості штовхнути мене, плюнути в спину або підставити підніжку. Іноді й ці дії не допомагали мені, оскільки найзапекліші мерзотники, завжди чекали мене біля дверей, щоб зробити задуману підлість. Але сьогодні нічого такого не було… А потім я помітила, що до мене намагалися взагалі не підходити ближче ніж на п'ять метрів, а деякі навіть обходили стороною. Тільки зрідка я вловлювала побіжний, наляканий і винний погляд своїх кривдників, які ніколи не втрачали нагоди принизити мене.

Я пройшла коридором і трохи зніяковіла, розуміючи, що сьогодні, все точно не так. Мене не чіпали, мене обходили, і вже дивилися зовсім по-іншому.

Навіть Антон Заварський, який не упускав жодної можливості штовхнути мене чи забрати сумку, залишався осторонь. Сьогодні на його обличчі красувався величезний синець, а губа була розітнута до крові. Свіжі рани та забої… Тобто отримані сьогодні.

Так минуло дві пари, і я усвідомила, що мене справді ніхто не збирається чіпати чи ображати. Вперше, за останні два місяці, я йшла коридором і не шарахалася, не стискалася всім тілом і не боялася... І від цього мені хотілося плакати. Плакати від щастя. Адже я вже й забула, як це нормально ходити інститутом і не бути приниженою.

- Привіт, маленька, - почула я біля вуха, хрипкий, дуже заводний голос Ярого, який раптом несподівано порівнявся зі мною. А зробив він це на очах у решти студентів. Я саме йшла коридором, прямуючи до іншої аудиторії, а оскільки була зміна, навколо знаходилось багато моїх ворогів.

Перше що я зробила, це інстинктивно стиснулася всім тілом, потім швидко, злякано озирнулася. Багато студентів дивилися на нас з цікавістю, але ніхто не глузував і нічого не говорив, щоб подразнити мене. Зазвичай, коли на мене звертав увагу якийсь хлопець, з цього робили справжню виставу… Мене доводили до сліз, сміялися з мене, гнобили, а на хлопця одразу з'їдалися чи навіть могли вдарити.

Звичайно, таке відбувалося не часто… Але все ж таки було.

- Привіт, - не голосно відповіла я. – Не думала, що побачу тебе тут так скоро…

- Я теж навчаюсь у цьому інституті, - відповідає Макс, показово обійнявши мене за талію. Дівчатка, які були осторонь, активно зашушукалися. Я кинула на них побіжний погляд. Ярий теж. І якщо я промовчала, то він – ні. – Проблеми, сучки? – спитав він, причому таким тоном, ніби він розмовляє із брудом, а не найпопулярнішими дівчатами у нашому інституті. Деякі з цих популярних третьокурсниць мали таких же багатеньких та відомих хлопців. І зараз, ці хлопці стояли зі своїми дівчатами, але ніхто з них не заступивсь за свою половинку. Ніхто не пішов проти Макса і навіть слова йому не сказав.

І тоді я зрозуміла… Все, що зараз відбувається - справа рук Ярого. А ще… Виявляється, в інституті його всі поважають і бояться. Бояться найбільше за всіх інших.

Так, про це мені вже говорили мої  подружки, але я не думала, що все настільки масштабно.

- Ти..., - почала і запнулася, оскільки Макс взяв мою руку, сплітаючи наші пальці. Я не розуміла, навіщо він це робить, але не висмикувала свою руку з його міцного захоплення.

- Після цієї пари, я чекатиму на тебе біля виходу, - відповідає хлопець, проводячи мене до чергової аудиторії. Я розгублено киваю на мить, затримуючись біля входу. Хотілося подякувати йому, обійняти… Але я стримала цей порив. Просто не змогла. Ще боялася. Ярий, звичайно, не такий консервативний і затиснутий як я, тому не втрачає момент, а тут же схиляється і цілує мене в губи. - Не сумуй і більше посміхайся, - раптом каже, знову клацнувши мене по носі. І я посміхнулася... Забувши про всіх, хто нас оточував і хто дивився на нас.