Читати книгу - "Від любові до ненависті, Крістіна Жиглата"

Чорний позашляховик зустрічає мене біля входу. Я впізнаю його, як тільки покидаю будівлю. Макс мені сигналить, а потім відчиняє двері.

- Застрибуй, крихітко! - кидає, і я швидко сідаю в машину.

Насамперед, що я роблю, це укладаю чоловіка в обійми і тихо шепочу слова подяки. Я дуже довго думала про те, як він мені допоміг і просто не змогла стримати емоцій від радості. Після втручання Макса, моє життя круто змінилося. Я просто не могла повірити в те, що з мене більше не будуть знущатися і принижувати.

Ярий не губиться, обіймає мене у відповідь, зариваючись носом у моє волосся і жадібно вдихаючи мій запах.

  - За що ти мені дякуєш, солодка? - Запитує хрипко.

- Ти знаєш, - шепочу і відсторонююся, насилу стримуючи сльози.

- Гей, припини ... тільки не треба плакати, - просить, помічаючи як мої очі зволожилися.

Я посміхаюся йому і відвертаюсь до вікна.

- Пробач… Я просто…. – шепочу та замовкаю.

Ярий розуміє мене без слів. Бере за руку і тягне на себе, знову укладаючи у свої обійми.

- Тепер тебе ніхто не скривдить і не чіпатиме, - обіцяє хрипко, і пригладжує своєю величезною долонею по волоссю.

Я киваю йому і знову дякую.

Нашу ідилію розриває блискавка, яка з гуркотом перетинає чорне небо.

Я здригаюся від переляку, а Макс ще сильніше притискає мене до себе.

- Не бійся, я поруч, - шепоче, цілуючи в верхівку, і я заспокоююсь у його руках. Після чого повільно усуваюсь.

Боже, щойно я притискалася до Ярого… Якось накрило, і я просто втратила контроль. Зовсім ненормальна.

- Буде гроза, - прошепотіла, подивившись на небо. Мені хотілося змінити тему і розірвати незручний момент, що виник між нами. Занадто близько... Занадто швидко... Занадто сильно...

Навіть не думала, що здатна відчувати щось подібне до людини, яку знаю лише кілька днів.

- Так, наближається злива, - підтверджує чоловік.

- Не впевнена, що варто їхати так далеко, за такої погоди... Через три години мені потрібно забрати Машку зі школи... А якщо ми не встигнемо, і...

Максимова рука накриває мою руку, і я замовкаю.

- Не хвилюйся... Ми спробуємо встигнути. А якщо не встигнемо, у мене є друг, який подбає про твою сестру, - обіцяє, хоча мені такий розклад справ не дуже подобався. Друг... Цього ще не вистачало.

- Будь ласка… Давай краще встигнемо! - Прошу. – Я не хочу, щоб Машку забирала якась стороння людина…

- Вадим хороший хлопець, твою Машку не скривдить. Просто повір мені, - раптом просить. – Я знаю, як ти любиш свою сестру, тому поганій людині її не довірю.

Я киваю чоловікові, хоча все одно переживала. Але я сподівалася, що ми все ж таки встигнемо повернутися на лівий берег, перш ніж у моєї сестри закінчаться уроки. Я все зроблю для цього.

- Ну, якщо ми домовилися, пропоную не гаяти часу, а висуватися в дорогу.

Дорога від університету до маминої подруги, яка мешкала на околиці міста, займає близько двадцяти хвилин. Тітка Світлана була вдома, тому зустріла мене з розкритими обіймами.

- Рорі, люба... Яким вітром? — спитала вона, подивившись на Ярого уважним поглядом.

– Світлано Анатоліївно, це мій друг Максим, – представила люб'язно. Просто тому, що треба було, з ввічливості.

- Хлопець, - відразу поправив мене Макс, простягаючи руку розгубленій жінці. – Радий познайомиться з вами, Світлано Анатоліївно. Виглядайте чудово…

- О! - Виривається в неї. - Дякую велике... Рорі ... - Зніяковіло кинула вона, потискуючи руку Ярого. – Ти завжди була дуже скромною… Розумію чому замовчувала, що в тебе є хлопець. Я так зрозуміла, мама не знає, і я обіцяю, що збережу твій секрет.

- Це не ..., - Спробувала заперечити, але Макс мене перебив.

- Будемо вам дуже вдячні, - каже м'яко, усміхнувшись жінці своєю чарівною посмішкою. Для чого він це робить? Представляє мене своєю дівчиною, та ще намагається запудрити мізки маминій подрузі!

- Чим можу допомогти, молоді люди? – одразу питає жінка, посміхаючись у відповідь.

– Ми вас довго не потривожимо, Світлано Анатоліївно, – починаю. – Мені треба тільки забрати деякі речі з гаража…

- Не кажи дурниць... Я завжди рада гостям і можливості, хоч з кимось побалакати, тому мене ви точно не потривожили, - каже вона весело, пропускаючи нас до будинку. – Заходьте, мої хороші. Ви поки пошукайте, що вам потрібно, а я поставлю чай і пиріжки допечу.

Жінка проводжає нас у гараж, а сама йде. Як тільки двері за ними зачиняються, я обдаровую Макса обвинувальним поглядом і кажу:

- Який хлопець? Навіщо ти сказав? Світлана Анатоліївна подруга моєї мами, тому рано чи пізно, вона все одно розповість їй про моє відвідування гаража, і про те, з ким я приїхала…

- Чудово, - каже чоловік, озираючись довкола. - З цього дня я твій хлопець, Ав, - раптом каже. – І сьогодні ввечері у нас перше побачення.