Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

що тут, у відкритому полі, певно, водяться і лисиці. За ті два дні в Амотапе худенький і дівчина, мабуть, чули їхнє завивання по ночах, коли, зголоднілі, вони вирушали до кошар і курників. Мабуть, лисяче виття лякало дівчину і вона горнулася до хлопця, а той шепотів їй ніжні, заспокійливі слова. Чи сп'янілі від кохання, вони й не помічали нічого, окрім своїх почуттів? Це вперше тут вони пізнали одне одного? Чи й раніше, на сипучих пісках біля авіабази в П'юрі?

Поки дійшли до шосе, Літума геть змок, наче ото в одежі занурився в струмок. Завважив, що кремова сорочка лейтенанта Сільви вкрилася плямами поту, а чоло змокріло. Не видніло жодного автомобіля. Лейтенант здвигнув плечима.

— Терпіння, — буркнув він. Дістав пачку «Інкас», пригостив Літуму, запалив сам. Деякий час мовчки палили під пекучим сонцем, вдивляючись у марево озер, струмків і морів, що поставали над неосяжними пісками. Перший ваговоз, що мчав у бік Талари, не зупинився, хоч вони відчайдушно махали кашкетами.

— Коли я ще починав служити в Абанкаї, одразу після офіцерської школи, у мене був начальник, який не терпів образ. Знаєш, що він робив у таких випадках, Літумо? Вихоплював пістолет і прострілював шини. — Лейтенант сприкрено провів поглядом ваговоза, що віддалявся. — Ми звали його капітан Стегнолап, бо був неабияким бабієм. А тобі не хотілося б провчити цього нечему?

— Атож, лейтенанте, — неуважливо погодився Літума.

Офіцер поглянув на нього.

— Тебе приголомшило почуте?

— Я не можу до кінця повірити в те, що розповіла сеньйора. І в те, що сталося в цій глушині,— потвердив поліцейський.

Лейтенант пожбурив недопалок на протилежний бік шосе і втер чоло та шию вже мокрим носовичком.

— Авжеж, препаскудні речі вона розповіла, — визнав він.

— Ніколи б не подумав, що все відбулося саме так, лейтенанте. Припускав бозна-що, тільки не це.

— Отже, ти знаєш, що сталося з худеньким, Літумо?

— Більш-менш, лейтенанте, — пробубонів той. І нерішуче додав: — А ви хіба ні?

— Поки що ні, — озвався офіцер. — І це ти мусиш затямити. Ніщо не дається легко, Літумо. Правда, іноді навіть найсвятіша, якщо придивитися до неї зблизька і зусібіч, може виявитись напівправдою, а то й узагалі брехнею.

— Воно, звісно, — промимрив Літума. — Та хіба тут не все зрозуміло?

— Хоч для тебе це і брехня, але я і досі не певен, що його вбили полковник Міндреау й лейтенант Дюфо. — Лейтенант наче поважно розмірковував уголос. — Знаю достеменно одне: саме ці двоє забрали звідси молодят.

— Скажу вам одне, — неголосно мовив Літума. — Найбільше приголомшило мене знаєте що? Тепер я збагнув, чому Паломіно подався добровольцем на авіабазу. Щоб бути біля коханої дівчини. Це не видається вам незвичайним? Хлопець, звільнений від служби, пішов на неї добровільно, щоб бути поряд з коханою?

— А чого це тебе так дивує? — засміявся лейтенант Сільва.

— Бо воно незвично, — признався поліцейський. — 3 таким не щодня стикаєшся.

Лейтенант Сільва проголосував машині, що наближалася.

— Тоді ти не знаєш, що таке справжнє кохання, — глузливо кинув він. — Я став би і льотчиком, і піхотинцем, і священиком, і сміттярем, їв би навіть лайно, аби тільки бути поряд зі своєю гладункою, Літумо.

VI

— Ось вона, я ж тобі казав! Ондечки! — вигукнув лейтенант Сільва, приклавшись до бінокля. Він витягнув голову, як жирафа. — Але ж і пунктуальна! Як англійка. Ласкаво просимо, матусю. Ну-ну, роздягайся, покажись, яка ти є. Пригнися, Літумо, бо якщо угледить нас, то все пропало.

Літума пригнувся за скелею, де вони чатували щонайменше півгодини. Невже то справді донья Адріана — ота хмарка куряви вдалині, на тому березі, що звався Пунта Арена? Чи хтивому лейтенантові Сільві те привиджується? Вони стояли на рифі, а риф нависав над тихими водами, де водилися краби, і кам'янистим бережком, захищеним від надвечірнього вітерцю невисоким стрімчаком і кількома складами «Інтернешнл петролеум компані». За їхніми спинами віялом розгорнулася бухта з двома молами, нафтоочисний завод, наїжачений трубами, металевими сходами та баштами, і безладне містечко. Як лейтенант дізнався, що донья Адріана приходить сюди надвечір, коли сонце червоніє і спека спадає? Бо й справді хмаринкою куряви була вона; Літума упізнав нарешті дебелі форми і плавну ходу шинкарки.

— Це найкращий доказ того, що я нікого ще так не цінував, Літумо, — прошепотів лейтенант, не одриваючись од бінокля. — Ти побачиш озаддя моєї гладунки. І груди. А якщо поталанить, то й дещо більше. Приготуйся, Літумо, не помри. Це тобі як подарунок на день народження, як підвищення по службі. І щасливчик же ти, хлопче, що маєш такого начальника, як я!

Відколи вони прийшли сюди, лейтенант Сільва не вгавав, як папуга, однак Літума чи й зважав на нього. Поліцейського більше цікавили краби, ніж теревені начальника чи поява доньї Адріани. Риф відповідав своєму призначенню: крабів роїлися сотні, якщо не тисячі. Найменша заглибина в грунті була їм схованкою. Літума зачаровано спостерігав, як вони визирали, наче рухливі грудки, як вилазили на поверхню, витягувались і роздавалися, набували своєї незрозумілої форми, як кидалися бігти наосліп, причому якось дивно, що не збагнеш, рухаються вони вперед чи назад. «Точнісінько, як ото ми розслідуємо вбивство Паломіно Молеро», — напросилося порівняння.

— Пригнися, пригнися, а то помітить, — пошепки наказав начальник. — Чудово, вона вже роздягається.

Літумі раптом спало на думку, що весь пагорб поточений крабами. «А якщо грунт осунеться?» Тоді вони з лейтенантом Сільвою поринуть у глибини — темні, піщані, задушливі, де цілі роїща цих жахливих створінь із клешнями. Тоді їх чекала б смерть у страшній агонії. Він помацав грунт: нібито твердий.

— Давайте-но свого бінокля, — невдоволено буркнув. — Запросили дивитись, а дивитеся самі, лейтенанте.

— Я ж твій начальник, — всміхнувся той, проте бінокль простягнув. — Тільки швидше, не хочу розбещувати тебе.

Літума приклав бінокль і став дивитись. Донья Адріана спокійно роздягалася внизу, біля невисокої скелі. Чи відчувала вона, що за нею стежать? Чи не вмисне роздягалася так повільно, щоб розпалювати лейтенанта? Ні, в її порухах відчувалися млість і неквапливість жінки, впевненої, що її не бачать. Жінка згорнула плаття і нахилилася, щоб покласти його на камінь, подалі від бризок. На ній справді була коротка рожева сорочка, тож Літумі відкрилися масивні, наче стовбури лавра, стегна й груди.

— Хто б подумав, що у доньї Адріани, при її віці, стільки принад, — здивувався він.

— Не дивися довго, а то видивишся її всю, — вихопив лейтенант бінокль. — Найцікавіше почнеться у воді. Коли сорочка намокне і прилипне до тіла, то стане прозорою. Це видовище не для таких, як ти, Літумо. А для лейтенантів чи й вище.

Літума ввічливо захихотів,