Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Рус! – викрикнула і одразу вдарила в плече, щоб не молов такої дурниці.

– А я що? Це всі розуміли, не тільки я.

– Очманіти! – раптом емоційно сказала Божена, дивлячись на мене якимось захопленим поглядом. – То ти у нас не завжди така вся правильна і хороша? Ще й кігтики можеш показати? Подруго, я щиро вражена.

Я нічого не відповіла, а лише пожала плечима. Ну, а що поробиш, якщо демон один в світі може в мене викликати такий стан?

– А я все одно не розумію цієї ворожнечі, Ніко, – сказала Соля. – Властислав Романович, як на мене, не такий вже й поганий. У нас з ним ніхто не сварився. Та й взагалі я про таке навіть від інших курсів не чула.

– Не знаю, Солю. Можливо, у нас просто алергія один на одного, чи щось інше, – відповіла їй втомленим голосом, адже не бажала ще й вечір свій псувати зайвими розмовами про демона.

Після цього всі замовчали, думаючи кожен щось про своє. Аж тут різко у тиші прозвучав голос Божени.

– Слухайте, а цей Гордий красунчик, так? Завжди такі поганці привабливі, зарази… – проговорила задумливо, а потім вже якось аж надто трагічно зітхнула.

І, як не дивно, ці слова брюнетки гарно розрядили атмосферу, тож ми всі не стримали сміху, а потім взагалі закрили тему роботи і продовжили наше мінісвято. 

Знаю, що завтра новий день, в якому мені знову доведеться вступити в боротьбу з демоном, але тут і зараз я справді відчувала себе щасливою.

До речі, вже вдома, лежачи на своєму надувному матрацові, я раптом згадала Сашу і зрозуміла, що вперше згадка про розлучення не викликала в мене нового приступу депресії. Очевидно, я нарешті почала виліковуватися від цього і рухатися далі.

Приємне відчуття, якщо чесно.