Читати книгу - "Належу йому, Тая Смоленська"

РУСЛАН 

Коли дорослому мужику, який у житті своєму крім рингу нічого більше й не бачив, підкидають під двері готельного номера згорток із дитиною — навряд чи він буде знати, що з нею робити.

Я тільки прилетів до країни, розклав по поличках свої речі, ковтнув кави, як у двері хтось дуже наполегливо й гучно постукав.

Я не збирався відчиняти. Єдиним моїм бажанням було лягти поспати. Довгий переліт і зміна часових поясів давалися взнаки, але щось мене спонукало це зробити.

Я потягнув за ручку, але нікого не виявив. А потім опустив погляд вниз і охрінів. Тому що біля моїх ніг лежало загорнуте у плед немовля.

Я такого навіть у страшному сні уявити не міг.

Перша думка — хтось загубив дитину. Ну як ще пояснити той факт, що милий малюк опиниться на підлозі коридору готелю?

А потім я побачив ЦЕ.

Записку поруч із дитиною. До того ж хтось подбав про те, щоб я точно її прочитав відразу. Аркуш паперу А4 і великі літери почерком, який я впізнав не відразу.

«Руслан, це твоя донька. Її звати Кіра. Подбай про неї, я потім усе поясню. Цілую, Софі».

Та бути цього не може, — подумав я, а наступної миті дівчинка, а тепер я знав, що це точно була дівчинка, прокинулася й подивилася на мене моїми очима.

— Та бути цього не може! — прошипів уже вголос і вискочив у коридор.

Оббіг весь поверх, але ні Софі, ні когось іншого, хто міг її бачити, не знайшов.

— Рус, якого хріна ти двері не зачи… нив… — на порозі з’явився Ярик, мій друг і автогонщик. Його очі вилізли з орбіт, коли він побачив дитину перед нашим номером. — Це що?

— Дитина, — спокійно сказав я, хоча сам був на межі паніки. — Не питай поки нічого, забери її, я зараз. Потрібно вниз спуститися.

Це якийсь невдалий жарт. Хтось просто тріснувся головою й невдало зі мною пожартував! — запевняв себе, поки на перший поверх сходами біг. Довбаний ліфт застряг на шостому поверсі й не хотів їхати нижче.

Як виявилося ніхто з обслуговчого персоналу не помітив жодної підозрілої особи з дитиною на руках. Я доволі тривалий час простояв у лобі готелю у надії, що зараз хтось вибіжить до мене і вигукне: «Вас знімає прихована камера!», Але на мене, як і раніше, ніхто не звертав уваги.

Софі я знав і не забув. Як можна забути дівчину, у яку закохався, мов дурень, а потім дізнався, що вона заручена з іншим і незабаром вийде заміж.

Її чоловік був якимось політиком. Від нього залежав бізнес батька Софі й вона не могла розірвати заручини.

Я запропонував їй втекти вдвох. Ми могли б жити на батьківщині. До біса її батька. Вона б не відчувала потреби в грошах, мені платили добре. Але Софі відкинула цю ідею відразу ж. Плакала, молила не залишати її. А я скаженів, тому що знав, що ділю кохану жінку з іншим. Безглуздо ж вірити, що в них платонічні стосунки і їхні зустрічі закінчуються триманням за ручки.

У день її весілля я нажерся, а потім потрапив у мавпятник. Як — не пам’ятаю. Але збиті кісточки на руках цілком красномовно натякали на причину мого ув’язнення.

Після весілля вони поїхали в подорож, я бачив кілька їхніх фото в інтернет-виданнях. Вона сміялася поруч із ним, не виглядала як дівчина, яку силоміць видали заміж. Це різонуло ножем по серцю.

Я зібрав свої валізи й повернувся. Вона дзвонила, але про що нам говорити? Про те, як вона провела відпустку з чоловіком у ліжку на островах? Або скільки разів за ніч у них було?

Вона обрала його. На цьому наші шляхи розходяться.

Я занурився у спорт із головою. Намагався вирвати Софі з голови й серця — а засіла вона глибоко й міцно — але виходило хріново. Ночами снилась, пробуджуючи дике бажання, яке не міг ні з ким вгамувати.

Я озлився. На всіх баб. Тому що вона щаслива, а в мене як і раніше крім рингу й порожнечі в грудях нічого немає. Вона була моїм сонцем, моїм небом, надихала мене, примушувала прагнути більшого. Щоб моя жінка ні в чому не відчувала потреби.

А що тепер?

Софі я не бачив і не чув відтоді, як залишив країну. До сьогодні. І це нагадування про себе, про наш колишній зв’язок виявилося приголомшливим.

Я відчинив двері. Ярослав, який стояв посеред номера з дівчинкою на руках, підвів на мене ошалілий погляд.

— Це справді твоя донька? — запитав, кивком вказуючи на записку.

Я почухав потилицю. Дивитися на дитину не хотів. Раптом це прикол такий? Я зараз зрадію, звикну до цієї думки, а потім виявиться, що ніяка мені Кіра не донька.

— Поки не знаю.

Але якщо донька, то виходить… Де тоді Софі й що відбувається?

— Чорт, якщо про це вишпигують репортери, завтра всі плітки тільки й будуть про те, що Алмазов залишив вагітну дівчину, а тепер вона його знайшла і вручила просто в руки дитя, від якого він відмовився, — невдоволено буркоче друг.

Він у таких справах у нас спец. Його самого нещодавно полоскали по всіх кутках, тому що ситуація була схожою.

— Ніхто не дізнається. До того ж вона може й не бути моєю дочкою. Потрібно знайти лабораторію, яка зможе зробити тест ДНК і гарантувати стовідсоткову анонімність.