Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Маринчиного приятеля не знає, тож не пустив би до двору, — розмірковувала жінка. — Оскільки Анатолій також не міг принести лілії, зостаються дві людини — Галина та Марина. Якщо Марина й справді була вночі не сама, то залишається тільки Галя, яка, проте, фізично неспроможна перелізти через паркан. Хто тоді?» — губилася вона в здогадках.

Тамара зупинилася поблизу будинку Марини. Вона прямувала до під’їзду, коли їй здалося, що з-за рогу визирнув чоловік у капелюсі та сонцезахисних окулярах і відразу сховався. У жінки похололо всередині. Вона вскочила до під’їзду й щодуху побігла нагору сходами. Лише замкнувши за собою двері, Тамара віддихалась і трохи заспокоїлася.

«Мабуть, у мене параноя», — подумала вона.

Тамара зайшла на кухню, набрала у чашку води з-під крана й залпом її випила. Трохи оговтавшись, визирнула крізь капронові фіранки у вікно — і не побачила ніякого чоловіка. Вона забрала квіти й замкнула квартиру. Швидко, майже бігом Тамара дісталася своєї автівки, поставила пакет із квітами в салоні біля заднього сидіння, і вже коли повернула ключ запалення, боковим зором знову вловила того чоловіка. Він визирнув з-за рогу й так само швидко сховався. Тамару кинуло у піт. Вона рвучко розвернулася і, накотившись заднім колесом на бордюр, вирулила з двору. Всю дорогу Тамара поглядала в дзеркало заднього огляду, але переслідувача на автівці не бачила.

— Здалося, — видихнула вона з полегшенням, коли опинилася на своєму подвір’ї та замкнула хвіртку. — Це ж треба так себе накрутити!

Тамара вирішила не сподіватися на обіцянки синоптиків і, не чекаючи на дощі, висадити лілії надвечір, коли спаде спека.

— Мені не можна зациклюватися на проблемі, потрібно знайти собі заняття, яке б відволікало, — переконувала себе жінка.

Передусім Тамара зателефонувала Галині.

— Привіт, Галю! Як ти? — запитала вона.

— Я трохи зайнята, — сказала Галя.

— Що ти робиш?

— То моя справа, — непривітно буркнула та.

— Ти обміркувала мою пропозицію? — поцікавилася Тамара, хоча здогадувалась, якою буде відповідь — із голосу було ясно, що Галина вже напідпитку.

— Я тебе прошу! Тільки не зараз! У мене гості.

— Я зрозуміла, — зітхнула Тамара й натиснула «відбій».

Лише зараз Тамара згадала про чоловіка, якого зустріла на кладовищі. За своїми надуманими тривогами вона зовсім забула про обіцянку показати йому світлини матері. Жінка вирішила набрати Славу і, якщо він іще не виїхав із міста, запросити в гості. Чоловік одразу підняв слухавку. Скидалося на те, що він чекав на нього та зрадів, коли почув її голос.

— Вибачте за затримку, — перепросила Тамара, — але у мене були невідкладні справи. Тепер трохи звільнилася і можу запросити вас до себе, щоб показати світлини з нашого сімейного альбому. Як у вас сьогодні з часом?

— Я вільний.

— Тоді приїздіть до мене, — промовила Тамара й назвала адресу.

Жінка поставила на плиту чайник і замислилася. Слава з’явився в їхньому місті якраз за кілька днів до вбивства жінки, він не місцевий і до цього часу перебуває тут.

«Він може бути одним із підозрюваних!» — майнула в голові здогадка.

Тамара трохи злякалася, але відступати було нікуди. Жінка подумала, а чи не запросити на зустріч Анатолія, проте одразу ж осмикнула себе.

«Я хочу почути розповідь про свою матір, а перед Толиком Слава може не наважитись на відвертість», — пояснювала собі Тамара.

За кілька хвилин жінка знову засумнівалася, чи правильно робить, запрошуючи малознайомого чоловіка додому.

«Він може бути вбивцею, тим, хто приносить мені лілії, — гризлася Тамара й одразу сама себе заспокоювала: — Барс не міг пустити незнайому людину у двір».

Геть розгубившись, жінка вже лаштувалася телефонувати Анатолію, аби розповісти про майбутнього гостя та свою підозру, коли якось ураз передумала.

«Хлопчиків немає вдома, вони у безпеці, а я просто мушу сама до всього докопатися, — нарешті вирішила вона. — Тим паче, що мені здається, наче вбивця пов’язаний зі мною, — знову подумала вона й сама на себе насварилася: — Ну це вже просто якась нав’язлива ідея, а вони, як відомо, — небезпечні».

Розділ 18

Слідчий Анатолій Жировський передусім навідався до місцевого готелю. Він попросив у адміністратора журнал реєстрації пожильців і переглянув його. Прибулих до міста, які на час убивства мешкали в готелі, виявилося чимало, але наразі з них лишилося тільки троє. Серед них — жінка поважного віку, яка, за словами готельного працівника, приїхала, щоб замовити виготовлення та установку пам’ятників на могилах родичів. Підозрювати її не було сенсу, і слідчий зосередився на чоловіках. Ті обоє з’явилися у місті незадовго до вбивства, тож цілком вірогідно можуть бути причетними до злочину. Анатолій вирішив поспілкуватися із прибиральницею, якій, вочевидь, відомо більше за адміністратора чи чергових на рецепції.

— Маріє Павлівно, можна вас запросити на каву? — звернувся слідчий до жінки, яка несла відро з водою.

— Нічого не знаю, — невдоволено буркнула жінка, додавши, що в неї багато роботи.

Анатолій добре знав Марію Павлівну, яка вже не раз йому допомагала, але таку вже мала жінка вдачу: обов’язково спочатку бурчала, на щось скаржилася, а вже потім сама запрошувала на каву.

— У мене в теці шоколадка попливе від спеки, — не відступився він. — Жаль, доведеться викинути!

— Ну, гаразд! Ходімо, я сама вас кавою пригощу, — погодилася жінка, примощуючи відро під стіною коридору. — У моєму кабінеті не так, напевно, як у вашому, але електрочайник і печиво знайдуться.

Вони зайшли до невеличкої кімнати, розділеної навпіл ширмою з клейонки. На столі стояв чайник, тарілка з дешевим печивом, а за ширмою зберігалося все нехитре причандалля прибиральниці. Анатолій поклав шоколадку на стіл, всівся на стілець.

— Питайте вже! — промовила жінка, наливаючи в чашки окріп.

Вона неквапливо дістала два пакетики розчинної кави, всипала в чашки. Чоловік почекав, доки Марія Павлівна розмішає чайною ложкою напій.

— У вас проживають двоє чоловіків, — почав Анатолій і назвав прізвища. — Вони спілкуються між собою?

— А я знаю?!

— Я хотів запитати, чи вам не здалося, що вони знайомі? — уточнив запитання слідчий.

— Здається, що вони не знайомі, — відповіла жінка, — але дещо дивне я помітила.

— Що саме, Маріє Павлівно?

— Дуже підозріло поводиться отой... Як його?

— Маріуш Крулька?

— Так! Саме він! Він ніби від когось ховається або когось боїться, — стишеним голосом говорила жінка.

— Чому