Читати книгу - "Новий кінець , Ізабель Азімова "

"Чи крапка це, чи знову кома?"

- Ну, як вам квартира?, - запитала власниця квартири і ніяково посміхнулась мені. Вона виглядала взагалі не так, як я її собі уявляла. На вигляд їй було років 35, низенького росту і коротке світле волосся. Мені було з нею дуже комфортно спілкуватись і задавати їй всі питання відносно квартири. Сама ж квартира була невелика, я б сказала маленька, але для одної мене в самий раз. Кухня - студія була зроблена в сірих відтінках, невеликий диван і біля нього телевізор. Поруч були двері, які вели в спальню, стіни якої були молочного кольору, двуспальне ліжко, комод, шафа і те, що сподобалось мені найбільше - панорамне вікно. Ну і ванна кімната, як ванна кімната, за розміром теж не велика, але в ній було все, що мені треба і зроблена в сучасному стилі. Незважаючи на те, що квартира була маленькою, вона була гарною і я не до кінця вірила, що її можна зняти за таку ціну.

- Мені все дуже сподобалось, - я посміхнулась їй і відповідь, - Коли ми можемо підписати договір?

- Якщо вам буде це зручно, то хоч сьогодні - відповіла Лізі, вона сама попросила мене так її називати, і я неймовірно зраділа, бо вже завтра зможу перевезти свої речі в квартиру і жити в ній. На щастя, речей в гуртожитку в мене було небагато.

Підписавши всі документи, які мені дала власниця, я відала їй гроші за перший місяць проживання, а далі ми домовились, що я буду виплачувати їй на картку. Коли всі питання були оговоренні, Лізі залишила мені дві пари ключів, одна з котрих була запасною, я побажала їй хорошого вечору і вона пішла. Я залишилась сама с своїй квартирі і легко вздохнувши, опустилась на диван. Я живу сама. До сих пір не могла повірити, бо для мене це було щось нове і цей крок здавався мені дуже самостійним. І хоч це житло в якому я не буду жити все життя, такий тимчасовий варіант мені підходив, а головне, що я можу оплачувати її зі своєї зарплати. На столі перед диваном, лежав мій телефон і я почула ледь чутний дзвінок. Я спеціально зробила дзвінок тихіше, щоб сьогодні мене ніхто не відволікав, але це перший раз за сьогодні, що мені хтось дзвонить. На екрані висвітилось ім'я Деміана, від чого в животі все перевернулось. В пам'яті з'явились картинки сьогоднішнього сну і мій мозок нагадав мені про повідомлення від нього, які я побачила зранку.

- Привіт - я вирішила привітатись перша, все- таки не було причин вести себе з ним грубо і мій голос звучав не так, як завжди, я сама себе не впізнала.
 

- Привіт, міс загадка, - о боже, з цього моменту я не буду пити. Деміан ніколи не забуде, що я так його назвала, - Як твоє самопочуття? - голос чоловіка був доволі невимушений і в ньому не було звичайної грубості.

-Чесно кажучи, не найкраще, - зізналася я, трохи полегшено, що не почула насмішки. - Голова до сих пір болить.

- Я не здивований, - він засміявся і я закрила очі насолоджуючись цим звуком- ти, схоже, добре провела час на тій вечірці.

- Можна й так сказати, - я посміхнулася, згадавши, як мене затягли на ту вечірку і не згадуючи поцілунок з Люком - Можу я дізнатись чому ти мені дзвониш і пишеш?

- Не будь такою грубою, загадка, - я відчула через телефон, що чоловік посміхнувся.- Хотів дізнатися, чи все з тобою в порядку.- його голос звучав серйозніше і я задумалась над тим, чи не сон це знову- Ти часто так напиваєшся?

- Ні, це радше виняток, - я зробила паузу. - Взагалі-то, я рідко п'ю - сказала, наче, як виправдання.

- Ну, тоді мені пощастило почути тебе в такому стані, - Деміан засміявся знову. Розмова з ним не була такою, як завжди і я була рада, що ми іноді можемо розмовляти нормально.

- Рада, що це тебе розвеселило, - я посміхнулася, відчуваючи, що напруга в тілі майже зникла. В цей час я почула жіночий голос, який кликав Деміана.

- Мені вже час, спробуй не напитись так ще раз, загадка - сказав він з легким сміхом у голосі.

- Дуже смішно, - відповіла я, намагаючись зберегти легкий тон, хоча відчула легкі ревнощі до тієї дівчини, чий голос я почула. Боже, Ейло, що з тобою? Я встряхнула головою, не бажаючи думати про це.

Я попрощалась з Деміаном і не почувши його відповіді, відключилась. Мені треба було перевезти свої речі з гуртожитку, але сьогодні я була не в стані.

"Зроблю це завтра," - подумала я, сівши зручніше на дивні. Голова ще трохи боліла, але розмова з Деміаном допомогла мені трохи розслабитися, як не дивно, зазвичай навпаки. Відчувши втому, я закрила очі, сподіваючись, що короткий відпочинок допоможе мені відновити сили. Завтра буде новий день, і я вирішила не поспішати, а дати собі час на відновлення.

Прокинувшись пізніше, я відчула себе трохи краще. Вирішивши скористатися моментом, я почала планувати свій наступний день. Перевезення речей було важливим завданням, але також треба було подумати про навчання, яке я пропустила. Поки я переставляла деякі речі, мої дуки повернулись до Люка. Як я буду з ним спілкуватися після того, що сталося на вечірці? Ми не можемо просто ігнорувати один одного, адже ми вчимося разом.

Раптом мій телефон задзвонив. Це був Люк.

-Привіт, - я взяла слухавку, намагаючись говорити спокійно.

- Привіт, - його голос звучав не так весело, як завжди. - Нам потрібно поговорити.

- Так, я знаю, - відповіла я, відчуваючи, як напруга знову зростає.

- Можемо зустрітися сьогодні? - запитав він.

- Я не в найкращому стані зараз, але можемо зустрітися завтра, - запропонувала я.

- Добре, давай завтра, - погодився Люк. Не попрощавшись, він закінчив розмову. Я тяжко видохнула і такі моменти, мені не вистачало Нерези. Вона завжди знала, як мене підтримати і підняти настрій, навіть у найважчі часи.

Окинувши поглядом кімнату, я відчула себе трохи самотньо і не знаю звідки взялось це відчуття. Зібравши думки докупи, я вирішила трохи прогулятися. Свіже повітря і рух могли допомогти зняти напругу.

Вийшовши на вулицю, я відчула, як теплий вітерець торкається обличчя. Вдихнувши глибоко, я пішла у бік парку, де завжди можна було знайти затишне місце для роздумів. Добре, що моя нова квартира знаходилась недалеко гуртожитку і мені не треба було знайомитись з новими місцями поблизу. Завтра буде трохи тяжкий день, треба буде перевезти речі, купити продуктів і попередити в гуртожитку, що я переїзджаю. Я відчула, що трохи голодна і вирішила зайти в найближчю кав'ярню. В середині було дуже затишно і людей було не багато, незважаючи на те, що вже вечір. Я взяла собі апельсиновий фреш і круасан і сіла за один зі столиків. Прийнявшись їсти те, що я замовила, я побачила, як на вулиці потменіло і пішов дощ. І не просто маленький дощий, а сильна така злива. Перечекаю в кав'ярні. В цей момент, двері кав'ярні відкрились і в середину зайшли двоє чоловіків. І наскільки ж був мій подив, коли один із них виявився Ксандер. Той самий хлопець з мого дитинства про якого ми нещодавно розмовляли з мамою. Вони обережно закрили за собою двері і відразу приступили до розмови. Його вигляд і стиль одягу були такими самими, які я пам'ятаю з минулих років - каштанове волосся, високий і спортивний, з виразними рисами обличчя.