Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від одного з будинків лікарняного центру Арраса, ввімкнувши сирену, від’їхала «швидка» і, виїхавши на вулицю, помчала в бік виїзду на Вімі.
Крістофер піднявся з-за овального столу і підійшов до креденса, щоб налити собі віскі.
Розділ 113. Дюнкерк. Норд-Па-де-Кале
Вперше у своєму житті Кукутіс прокинувся свіжим після ночі, проведеної напівсидячи-напівлежачи в кріслі перед каміном. Прокинувся, почувши спочатку хриплуватий сміх Шарля, потім його нерозбірливе бурмотіння французькою.
Розплющив очі, а в каміні вогонь облизує нещодавно підкинуті поліна. На обличчі у Шарля лукава посмішка, він, мабуть, себе власними думками веселить.
— Ну як ти? — спитав його Кукутіс.
— Ноги болять, — не прибираючи посмішку, поділився Шарль. — Коліна судомить. Артрит! — І тут француз знову засміявся.
— У тебе температури немає? — обережно поцікавився Кукутіс.
— Чому ти питаєш?
— Та сміх у тебе якийсь нездоровий!
— Та це я з тебе сміявся! — зізнався Шарль і, опустивши погляд на вже висушену дерев’яну ногу, що лежала горизонтально поверх газетниці між ними та каміном, знову реготнув і тут же затиснув собі рота долонею. — Даруй! Дуже вже вона мені іспанський «хамон» нагадала! Мабуть, я просто зголоднів.
Кукутіс насупився, але скоріше для порядку, ніж від щирого серця. Не раз йому доводилося свою дерев’яну ногу захищати від прихильників прогресу, коли йому намагалися довести, що теперішні ноги-протези набагато практичніші та кращі. Однак Шарль явно не мав на увазі її «старомодність», а тільки форму, що нагадує хамон. Тільки чим нагадує? Кукутіс скинув із обличчя похмурість і всміхнувся, продовжуючи думати про ногу. Хамон це ж також нога, себто окісти, тільки свинячий та копчений.
Він із любов’ю поглянув на свою дерев’янку, подався вперед, і тут вираз його обличчя змінився. Очі видали неспокій. Здалося йому, що нога через близькість до вогню пригоріла.
— Не дай боже! — прошепотів він і подався вперед, упираючись лівою ногою в підлогу. Дотягнувся до газетниці, підсунув ближче, взяв ногу в руки, розвернув іншим боком, опустив на ліве коліно. Полегшено зітхнув.
— Що з нею? Висохла вже? — спитав Шарль.
— Висохла, так! Але трошки підкоптилася, — Кукутіс ніжно гладив трохи потемнілий бік ноги.
Вона була тепла, як жива. А срібні колечка, які стали гарячими, дарували своє благородне тепло долоні.
За спиною рипнули двері, і донька Шарля принесла старим по тарілці омлету і по виделці.
Голод збудився у Кукутісі так сильно, що він, знову опустивши ногу на газетницю, вже відсунуту від вогню на безпечну відстань, майже вихопив тарілку з її рук.
— Даруйте, — сказав він тут же. — Я без ноги стаю незграбним!
Омлет видався Кукутісу надзвичайно смачним. Він покосував на Шарля, котрий також зосередився на поїданні приготованого донькою сніданку. Сама дівчина вже вийшла з кімнати.
— Смачно! Навіть якось занадто смачно як для омлету! — Кукутіс кинув на рибалку погляд, сповнений подяки, немов це саме Шарль приготував йому сніданок.
— Певна річ! — незворушно заявив Шарль. — Рецепт покійної дружини. Все, як завжди, тільки на кожні чотири яйця п’ятдесят грамів кальвадосу.
— Вік живи — вік учись! — вражено вимовив Кукутіс і «дослухався» до язика, на якому танув найсмачніший із випробуваних одноногим литовцем за своє довге життя омлетів.
Коли пили каву та мовчали, споглядаючи на вогонь у каміні, Кукутісу стало так приємно і спокійно, немов учорашній вечір, ця ніч і ранок, що настав після неї, не були випадковістю, а навпаки, виявилися метою його мандрів. Немов він, навіть не підозрюючи про це, шукав момент тиші та миру, тепла і захищеності, і запропонувати йому все це міг би тільки щирий приятель, а друзів у нього не було. Колись були, але померли. І ось тепер рибалка з Дюнкерка, котрий мало не втратив через примхи Кукутіса свою шхуну і своє життя, подарував йому це дивовижне обопільне мовчання, цей «діалог» двох мовчань, що обволікає і зачаровує, діалог настільки багатозначний, що на переказ його звичайними словами пішло б не менше двох тижнів!
Хотілося сказати Шарлю спасибі, обійняти його і, щоб іще більше підкреслити свою вдячність, хотілося відкрити йому найпотаємнішу зі своїх таємниць, те, що не знає ніхто, крім самого Кукутіса. Але варто лиш сказати «дякую» і почати користуватися іншими словами, як мовчання зникне і Кукутіс не почує шепотіння вогню, що облизує поліна, не почує, як випрямиться його власний сивий волосок, втомлений від трьох інших волосків, що налягли на нього, не почує, як із лівого вуха, що натерпілося за останні дні від вітру, що дув із моря, вилетить і впаде на дерев’яну підлогу крупинка сірки. Але насамперед він не почує те, що взагалі неможливо передати словами — гармонію тиші зі своїми відчуттями, цією тишею підкресленими та підвищеними так, що опинилися вони поверх думок, сховали думки, заступили, закрили вербальний світ, замінивши його на світ чуттєвий.
Удень вони з Шарлем у гаражі, прибудованому до будинку, ремонтували дерев’яну ногу. Точніше, лагодив її Шарль, лагодив і коментував, а Кукутіс, сидячи на зручному м’якому стільці, спостерігав.
— Гарна, я таких не бачив! — хвалив Шарль ногу і майже так само, як це робив іноді Кукутіс, гладив її долонею.
Кукутіс був щасливий. Він спостерігав, як Шарль акуратно заповнює тріщини корабельним клеєм. Кукутіс ще ніколи не бачив, щоб клей наносили спеціальним шприцом. Шприц, хоч і не блищав, все одно наводив Кукутіса на думку про те, що Шарль — це лікар, котрий лікує його, Кукутіса, ногу. Він навіть уявив собі Шарля не в старих джинсах і ще старішому товстому светрі, в які він перевдягнувся, коли догоріли дрова в каміні, а в білому медичному халаті. Білий халат, утім, Шарлю не пасував би — занадто грубим було його обличчя. Грубим, неголеним, з різкими, трохи відразливими своєю різкістю рисами.
«Це, мабуть, море зробило його обличчя таким грубим, — подумав Кукутіс. — Якби я народився в Паланзі або в Клайпеді, може, і в мене було б таке обличчя».
Ця думка викликала у Кукутіса сумніви, і він обмацав своє обличчя долонями. Зазначив, що ніс у нього також товстий, великий, і щелепа важка й широка, й очниці занадто глибокі, хоча очі не такі вже й великі і спокійно могли б дивитися на світ із очниць меншого розміру.
Ближче до вечора донька Шарля повідомила Кукутісу, що підготувала для нього гостьову кімнату. За вікнами будинку вечір засвітив вуличні ліхтарі. Нога,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.