Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Даша повірила йому. Більше не намагалася пригнічувати себе за скоєне і шукати виправдання. Не важливо, як сприймуть її погані вчинки інші люди, головне – як до них ставився найкращий друг. А він зможе зрозуміти все. Даша так розслабилася під його промовою, що не помітила, як поклала руку йому на живіт.

– Нам можна торкатися одне одного? – він змінив тему, щоб попередні залишилися поза увагою.

– Ой, – Даша спробувала піднятися, відчувши себе в його обіймах.

– Повернися назад, – Данило поклав її голову собі на груди. – Ти тепла, я гріюся.

Даша засміялася.

– Я теж.

До такого він поставився скептично, вона навіть не згадала про плед, який відкинула, щоб не заважав. Данило й не заперечував, що пожартував. Їй достатньо перебувати з ним в одній кімнаті або в його думках, щоб зігрівати і тіло, і душу.

– Ти такий чуйний, – знову заговорила Даша. – Будь-якому моєму проступку знайдеш виправдання, змушуєш мене вірити в себе. Дякую. Люблю тебе.

Від несподіванки Данило подавився повітрям і закашлявся.

– Я теж тебе люблю, – він непомітно притулився губами до її маківки.

Після зізнань, що мали, як здалося обом, винятково дружній сенс, говорити більше не хотілося. Та й нічого. У мовчанні обидва заснули.