Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Мамі Алхазур і Кайла не платять. Дали трохи їжі.

Кошеня, яке ми принесли їм, прижилося. Воно помирало на вулиці, голодне. Вони назвали його Кузею.

П.

21.09.

Ґапур в «Известиях» мені зрадів. Він упіймав сивого спортивного журналіста (того самого, який обзивався) і змусив танцювати для мене лезгинку! У такий спосіб Ґапур мене веселив. Старенький журналіст-хам кумедно тупцював на місці, мов селезень, що не могло не смішити. З магнітофона линула чеченська музика! Коли я зібралася йти, Ґапур зненацька нахилився й поцілував мені руку.

У мене від подиву мало мову не відібрало. Спортивний журналіст, побачивши це дійство, остовпів, дико витріщивши очі. Тут до кабінету забіг головний шеф «Известий», тато Алана, і дружньо гукнув:

— Поліно, Ассаламу ‘алейкум!

Я зніяковіла від загальної привітності й швиденько пішла.

23.09.

Щодня стрілянина! Напиваються і стріляють російські солдати. «Нажираючись» горілки, колобродить чеченська міліція — пальба з автоматів повсякчас. Коли цей кошмар скінчиться?

Мене цікавить іще ось яке питання: чому чеченців приймають у Європі і дарують усілякі блага, а нещасних російськомовних людей, які постраждали і від війн, і від місцевих бандитів, ні? Усіх людей із Чечні визнати біженцями! Або самій Чечні дати незалежність і більше сюди ніколи не потикатися!

Наші негаразди тривають: захворіла кішка Карина. Кашляє. Чхає. У неї температура! Ніс вогняний.

Мене не пускали в міністерство до Муси. Охорону попередила Цариця. Дотелефонуватися до Муси неможливо. Працівники його відділу беруть слухавку й відповідають:

— Тут такий не працює!

Муса попередив, що так воно й буде. На війні як на війні! Єдина радість: Ґапур виграв у лотерею! Я за нього рада. Він чесна й порядна людина. Виграв не так уже й багато, але обіцяв усім зробити подарунки.

P. S. У лікарні лікар послухав серце. Сказав:

— У вас серцева вада!

Від останніх подій почався на нервовому ґрунті тик ока. Роблю дихальні вправи з йоги. Нічого, я й не в такі потрапляла халепи. Виживу!

25.09.

Була в лікарні. Вада серця не підтвердилася, але є шуми. Невропатолог сказав, що в мене сильний стрес і мені потрібна психологічна реабілітація (хто б її ще надав!). Зробили кардіограму й виписали силу-силенну ліків.

Юрист у Національній бібліотеці, побачивши наказ про «дисциплінарне стягнення від ст. 192», сильно сміявся, що воно зовсім безграмотне. Сказав:

— Воно порушує відразу п’ять пунктів Трудового кодексу РФ!

Потім юрист склав лист у прокуратуру Ленінського району, який я відправила.

До речі, Цариця не віддала мені зарплату за серпень. Їсти нічого.

15.00. Знов у лікарні мені зробили два уколи: гостра серцева недостатність. Лікар поліклініки № 6, до якого ми звернулися на наполегливу вимогу докторів із лікарні з проханням виписати мені лікарняний, спершу відмовляв! Він заявив, що і йому не подобається моє прізвище! Симпатична медсестра, Малка, накричала на нього:

— Ти хочеш, щоб дівчина померла? Не бачиш, їй погано з серцем!

А моя мама заявила, що зараз піде до завідувача. Після чого старий лікар усе-таки виписав лікарняний.

Сусідка з поверху, Хазман, літня чеченка, довідавшись про наші халепи, дала булочок і варення. Вона зве мене Фатима.

Іноді разом із Хазман ми дивимося серіал «Клон». Я хочу навчитись танцювати, як героїня серіалу Жаді. У Жаді погана історія — вона мусульманка, а покохала християнина!

28.09.

В організації «Меморіал» у допомозі відмовили, сказавши, що подібними дурницями, як у мене на роботі діються, не займаються. Сказали:

— Наймайте собі адвоката!

Мама повідомила Царицю, що я хворію.

У газеті «Трудяга» співробітниця несподівано дала 300 р. у борг на ліки. Виручила.

Кайла й Алхазур здають дітей у дитбудинок. Моїй мамі хлопчиків жаль, вони полюбили її, слухаються.

Сьогодні в Національній бібліотеці Зура передала для мене фото. На ньому я, вона, директор бібліотеки й велика чеченська артистка Зінаїда Ісакова.

Із Зурою ми міцно подружились. А познайомились так: одного разу я прийшла по книжки, і ми розговорилися про вибух. Я сказала:

— Учора біля пам’ятника Трьом дурням знову підірвали машину.

— Ні! Ні! — поправила мене Зура. — Біля пам’ятника Трьом героям!

Я від несподіванки аж книжки впустила: річ у тому, що в Чечні народ називає цей об’єкт «Троє дурнів» або «Стрілка трьох дурнів». Я, піддавшись загальному невігластву, повторила фразу, навіть не замислюючись. Тепер я завжди кажу: пам’ятник Трьом героям. Дякую, Зуро!

П.

29.09.

Я і мама були в організації, яка займається психологією. Перші тести безкоштовні. Потім оголошено тренінги за гроші. Багато людей ведуться на обіцянки, що можна забути війну, і віддають останні гроші. Я вирішила написати про цю організацію статтю.

Отриманий у ході психологічного експерименту результат виявив, що в мене неймовірно розвинене володіння собою та наполегливість, зате є проблеми з самокритикою. А в мами тест видав такий результат: вона активна й наполеглива, але депресивна. У тестах було дев’яносто нібито незначущих питань, на які слід було відповісти. Потім дані вводились у комп’ютер, і той видавав результат.

Місцеві жителі, які прийшли до цієї організації, здивовано дивились, як вилазить із принтера папірець, «де все про них написано». Я поставилася до цього процесу з великою часткою скептицизму. Звичайно, щось у результатах тесту обов’язково зійдеться, і клієнта «впіймано». Він платитиме далі, щоб негативний складник його сприйняття усунули «мудрі знавці».

Нас умовляли пройти тренінг, але я, взявши маму (якій, до слова, все дуже сподобалось), швидко пішла з цього «зцілювального психологічного центру».

30.09.

Дотелефонувалася до Муси! Виявляється, він не знав, що я його шукала. Ніхто не передав йому, що я дзвонила більш ніж двадцять разів. Я домовилась зустрітися з ним біля головпошти, але, щоб не прийти першою, сховалася за дерево і дивилася — чи прийде він. Прочекала близько години і страх як розлютилась. Уже вирішила піти в Національну бібліотеку, до моєї любої Зури, і по дорозі зустріла Мусу!

Він весь цей час стояв на сусідньому розі й чекав на мене. Півтори години прочекав! Телефонів немає — ми ніяк не могли дізнатися, що чекаємо одне одного, стоячи поряд.

Він запросив мене в багатолюдне кафе. Я як слід наїлась. Удома або макарони, або хліб. Товстішаю, а їсти все одно хочеться.

Муса читав мені свої вірші, а я йому — свої. Я розповіла йому, що познайомилася з однією симпатичною людиною з уряду, але мені здається, що ця людина насправді — бандит. Муса сміявся й говорив, що все може бути. Чоловік з уряду тим часом запропонував мені свою допомогу.