Читати книгу - "Сповідь"

був знайомий, прислав мені цю п’єсу, як тільки її надрукували. Підозрюю, що це було зроблено за розпорядженням Паліссо, який, можливо, вирішив, що мені буде приємно бачити, як він змішує з болотом людину, з якою я зовсім недавно порвав стосунки. Але він дуже помилився. Порвавши з Дідро, я вважав його не так поганим, як слабким і балакучим, тобто здатним проговоритися, проте в душі я назавжди зберіг до нього і прихильність, і навіть повагу, і шанував пам’ять про нашу колишню дружбу, оскільки знав, що вона довгий час була з його боку так само щира, як і з мого. Інша річ Ґрімм, цей брехун зроду ніколи мене не любив, він і не здатний любити і, не маючи причин на мене нарікати, просто із заздрощів став найзлішим моїм обмовником. Ґрімм тепер у моїх очах ніщо, а Дідро завжди залишиться для мене колишнім другом. Я був обурений до глибини душі цією огидною п’єсою; я не міг дочитати її до кінця й одіслав назад Дюшену разом з листом:

«Монморансі, 21 травня 1760 р.

Шановний пане! Проглядаючи надіслану вами п’єсу, я затремтів од того, що мене в ній хвалять. Я не приймаю цього огидного подарунка. Певен, що, надсилаючи її, ви не хотіли завдати мені образи, але ви не знаєте або ж забули, що я мав честь бути другом цієї шанованої людини, яку мерзенно обмовили і ославили в цьому пасквілі».

Дюшен показав мій лист Дідро, якого він мав би зворушити, але той обурився. Його самолюбність не могла пробачити мені моєї великодушності, і я дізнався, що його дружина всюди виливала свою лють на мене, але це не справляло на мене особливого враження, оскільки мені було відомо, що всі її вважають за сварливу бабу.

Дідро у свою чергу знайшов месника – в особі абата Морелле, котрий написав проти Паліссо статейку в дусі «Маленького пророка» під заголовком «Видіння». У цій статті він дуже необачно образив пані де Робек, а її друзі запроторили його до Бастилії. Я певен, що сама вона не причетна до цього, оскільки з природи своєї не була мстива, до того ж у цей час була майже при смерті.

Д’Аламбер, близький друг абата Морелле, написав мені, щоб я попросив пані де Люксембурґ поклопотати про його звільнення, обіцяючи за це розхвалити її в «Енциклопедії».[192] Ось моя відповідь:

«Я не чекав вашого листа, шановний пане, щоб висловити герцогині Люксембурзькій своє засмучення з приводу арешту абата Морелле. Вона знає, як я турбуюся про нього, дізнається тепер, як турбуєтеся про нього ви, а щоб вона сама зацікавилась, їй досить знати, що йдеться про гідну людину. Проте, хоча герцог і герцогиня пошанували мене своєю прихильністю, що становить відраду мого життя, і хоча ім’я вашого друга в їхніх очах є рекомендацією для абата Морелле, я не знаю, до яких меж мені зручно вжити в цьому випадку вплив, пов’язаний з їхнім становищем і повагою, яку вони мають. Я навіть не певен, що помста, про яку йдеться, стосується принцеси де Робек тією мірою, як ви припускаєте; і якби це було навіть так, не слід думати, що насолода помстою властива виключно філософам, і що, коли вони захочуть бути жінками, жінки стануть філософами.

Я покажу вашого листа герцогині Люксембурзькій і повідомлю вас, що вона відповість. Але, мені здається, я досить знаю її і наперед можу запевнити вас, що вона із задоволенням сприятиме звільненню абата Морелле, проте не прийме тієї вдячності, яку ви обіцяєте їй в «Енциклопедії», хоча й була б потішена цим, тому що вона робить добро не для похвал, а підкоряючись своєму доброму серцю».

Я не пошкодував зусиль, аби збудити жаль і співчуття пані де Люксембурґ до бідолашного в’язня, і досяг успіху. Вона навмисне поїхала до Версаля, щоб побачити графа де Сен-Флорантена, і ця поїздка скоротила перебування подружжя в Монморансі. Пан маршал змушений був поїхати майже в той самий час і вирушив до Руана, куди король послав його як правителя Нормандії, щоб заспокоїти якісь хвилювання в парламенті. Ось що написала мені пані де Люксембурґ через день після свого від’їзду:

«Пан де Люксембурґ поїхав учора о шостій годині ранку. Ще не знаю, чи поїду я до нього. Чекаю від нього звісток, тому що він сам не знає, скільки часу пробуде там. Я бачила пана де Сен-Флорантена. Він якнайкраще прихильний до абата Морелле, але бачить деякі перешкоди в цій справі, які, проте, сподівається подолати, коли буде на доповіді у короля наступного тижня. Я також просила як милості, щоб абата не засилали, тому що про це йшла мова, його хотіли заслати до Нансі. Ось і все, чого мені вдалося добитися. Але обіцяю вам не давати панові де Сен-Флорантену спокою, поки справа не кінчиться згідно з вашим бажанням. А як мені сумно, що довелося так рано покинути вас! Тішу себе надією, що ви в цьому не сумніваєтеся. Люблю вас від щирого серця і на все життя».

Через кілька днів я отримав записку від д’Аламбера, яка дала мені щиру радість:

«Завдяки вашим турботам, мій дорогий філософе, абата випустили з Бастилії, і його арешт не матиме жодних наслідків. Він їде в село і шле вам, так само як і я, тисячу подяк і вітань. Vale et me ama».[193]

Абат теж написав мені через кілька днів листа, сповненого вдячних слів, який не здався мені надто щирим. Він навіть певною мірою применшував послугу, яку я зробив. А ще через деякий час я помітив, що д’Аламбер і абат якщо й не зовсім витіснили мене, але замінили мене у пані де Люксембурґ, і я ніби втратив при ній те, що виграли вони. Втім, я не думаю, що абат Морелле сприяв тому, що я упав у неласку, для цього я дуже поважаю його. Що ж до д’Аламбера, то я тут нічого не скажу, але ми поговоримо про це пізніше.

Приблизно тоді ж у мене була ще одна справа, яка змусила мене написати останнього мого листа до Вольтера. Він усім заявляв, що цей лист – мерзенна образа, але ніколи нікому його не показував. Я зроблю те, чого він зробити не захотів.

Абат Трюбле, якого я трохи знав, але бачив дуже рідко, листом від 13 червня 1760 року попередив мене, що пан Формей, його друг і кореспондент, надрукував у своїй газеті мій