Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоч би що говорив Трюбле, я чудово зрозумів, що у Формея не було надрукованого мого листа і що вперше його опублікував Трюбле. Я знав його як зухвалого плагіатора, що безцеремонно користувався доходами з чужих творів, хоча у той час він ще не доходив до такої неймовірної безсоромності, щоб зняти з уже опублікованої книги ім’я автора, поставити своє і продавати її на свою користь.[194] Але як мій лист потрапив до нього? Про це неважко було здогадатися, але через властиву мені наївність я все-таки вагався. Хоча в цьому листі я віддавав Вольтеру надмірну шану, проте він, навіть попри всі свої непорядні вчинки щодо мене мав би підставу скаржитися, якби я надрукував цей лист без його згоди, і я вирішив написати йому з цього приводу. Ось мій другий лист, на який він не дав ніякої відповіді і, щоб краще виправдати свою грубість, удав, ніби він страшенно його образив:
«Я не припускав, шановний пане, що мені доведеться відновити листування з вами. Але, дізнавшись, що лист, який я написав вам у 1756 році, надруковано в Берліні, я повинен пояснити свою поведінку в цій справі і виконаю цей обов’язок правдиво і просто.
Цей лист, дійсно адресований вам, не був призначений для друку. Я повідомив про нього під умовою таємниці трьом особам, яким через права дружби не міг відмовити в чомусь подібному, але ці ж права ще менш дозволяли їм зловжити моєю довірою і порушити дану обіцянку. Цими трьома особами були пані де Шенонсо, невістка пані Дюпен, графиня д’Удето та один німець на прізвище Ґрімм. Пані де Шенонсо хотіла, щоб цей лист був надрукований, і просила моєї згоди на це. Я їй відповів, що це залежить од вас. Вас попросили дати згоду, ви відмовили, і про це більше не було мови.
Тим часом абат Трюбле, з яким у мене немає жодних стосунків, написав мені, спонукуваний шляхетною запобігливістю, що, отримавши відбитки газети пана Формея, він прочитав там цей самий лист, і наводить слова видавця від 23 жовтня 1759 року, що за кілька тижнів перед тим той знайшов його у берлінських книгопродавців і, оскільки це один з тих летючих листків, які швидко зникають безслідно, визнав за потрібне помістити його в своїй газеті.
Ось, шановний пане, все, що я знаю. Дуже ймовірно, що в Парижі досі навіть не чули про цей лист. Дуже ймовірно, що примірник, рукописний чи друкований, який опинився в руках у пана Формея, міг потрапити до нього або від вас, що неправдоподібно, або від однієї з трьох названих мною осіб. Немає сумніву, що обидві ці пані не здатні на подібну зраду. Більше я нічого не можу знати в своїй самотині. У вас є кореспонденти, за допомогою яких вам легко було б, якби тільки справа була того варта, дістатися до джерела і перевірити факт.
У тому ж листі абат Трюбле зауважує, що він зберігає свій примірник у себе і не віддасть його нікому без моєї згоди, якої я, звісно, не дам. Але, можливо, цей примірник не єдиний у Парижі. Я не хочу, шановний пане, щоб цей лист був там надрукований, і зроблю для цього все, що від мене залежить. Але якщо мені не вдасться цьому запобігти, і я дізнаюся про це завчасно, то скористаюся своєю перевагою і без вагань надрукую його сам. Мені здається це справедливим і природним.
Що стосується вашої відповіді на мій лист, я нікому її не передавав, і ви можете бути певні, що її не буде надруковано без вашої згоди, а я, зрозуміло, не дозволю собі просити її у вас, добре знаючи, що те, що одна людина пише іншій, не призначається для публіки. Але якщо ви захочете переробити її для публікації і прислати мені, я обіцяю вам приєднати її до свого листа і не заперечувати на неї жодним словом.
Я не люблю вас, шановний пане; ви завдали мені найболісніших страждань, мені, вашому учневі і захопленому шанувальникові. Ви занапастили Женеву в нагороду за притулок, який ви там знайшли; ви відштовхнули від мене моїх співгромадян в нагороду за оплески, які я вам добув серед них. Ви робите для мене нестерпним перебування на батьківщині; через вас мені доведеться вмерти на чужині, позбавленим всіх утіх умираючого і замість будь-якої шани бути викинутим на звалище, тоді як вам на моїй батьківщині віддаватимуть шану, якої тільки може сподіватись людина. Я, нарешті, ненавиджу вас, якщо ви того хотіли, але я вас ненавиджу як людина, яка могла б вас любити, коли б ви хотіли цього. З усіх моїх колишніх почуттів до вас у моєму серці залишилося тільки захоплення вашим генієм, від якого не можна відмовитись, і любов до ваших творів. Якщо я не можу шанувати у вас нічого, окрім ваших талантів, це не моя провина. Я ніколи не відмовлю їм у повазі, на яку вони заслуговують, і мої вчинки завжди їй відповідатимуть. Прощавайте, вельмишановний пане».[195]
Серед усіх цих дрібних літературних чвар, що дедалі більше зміцнювали мене в моєму рішенні, я був удостоєний найбільшої честі, яку дала мені література і до якої я був найбільш чутливий. Мене двічі відвідав принц де Конті, першого разу в малому замку, а другого – на Мон-Луї. Обидва рази він вибрав такий час, коли пані де Люксембурґ не було в Монморансі, щоб показати, що приїжджає він саме до мене. Я ніколи не сумнівався, що першими знаками уваги з боку цього принца я зобов’язаний пані де Люксембурґ і пані де Буффле, але не сумніваюся також, що його благоволінням, яке він відтоді завжди виявляв мені, я зобов’язаний його власним почуттям і самому собі.[196]
Оскільки моя квартира в Мон-Луї була дуже тісна, а з вежі відкривався чарівний краєвид, я повів принца туди, і він на довершення своєї прихильності захотів виявити мені честь, зігравши зі мною в шахи.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.