Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

погрожує надіслати листа. Невтішний стан (courbature[55]). Годування кіз, порите мишами поле, копання картоплі («Як вітер віє нам у сідниці»), збирання шипшини, селянин Ф. (семеро дівчат, одна маленька, милий погляд, на плечі білий кролик), у кімнаті картина «Кайзер Франц Йозеф у склепі капуцинів», селянин К. (кремезний, продумана розповідь світової історії його господарства, але привітний і добрий). Загальне враження від селян: шляхетні чоловіки, що знайшли порятунок у сільському господарстві й організували свою роботу так мудро й смиренно, що вона цілком злилася з усім світом і до блаженного їхнього кінця оберігає їх від усіляких хитань та морської хвороби. Справжні громадяни землі…

Діккенсів «Коперфілд» («Кочегар» — відверте наслідування Діккенса, ще більшою мірою — задуманий роман). Історія з валізою, той, що ощасливлює й зачаровує, брудна робота, кохана в маєтку, занечищені будинки тощо, та передовсім — метод. Мій намір, як я тепер бачу, полягав у тому, щоб написати дікенсівський роман, але збагачений яскравішими світильниками, які я запозичив би в часу, а також тьмянішими, які я добув би з себе. Діккенсове багатство й відчайдушний, могутній потік розповіді, але як наслідок цього — місця жахливо безпорадні, де він уже тільки стомлено помішує досягнуте доти. Варварством віє від безглуздого цілого — варварством, якого я, щоправда, уник через свою слабкість і навчений власним епігонством. За манерою, яку затоплює почуття, приховано бездушність. Ці колоди сирих характеристик, які штучно припасовано до кожного персонажа й без яких Діккенс не зміг би швиденько вивершити жодну зі своїх історій. (З Вальзером[56] у нього спільне те, що обидва невпевнено користуються абстрактними метафорами.)

1919

27 червня. Почав новий щоденник — власне, через те, що читав старий. Деяких причин і намірів тепер, за чверть до дванадцятої, вже не пригадати.

30 червня. Був у Ріґерпарку. Прогулювався туди-сюди з Ю.[57] повз ясминові кущі. Фальш і щирість, фальш у зітханнях, щирість у скованості, в довірливості, в почутті безпеки.

Неспокій на серці.

6 липня. Весь час ті самі думки, бажання, страх. І все ж спокійніший, ніж звичайно, так наче відбувається велика переміна, віддалене тремтіння якої я відчуваю. Сказано забагато.

11 грудня. Четвер. Холод. Мовчки з Ю. в Ріґерпарку. Спокуса на Ґрабені. Все це надто тяжко. Я не зовсім готовий. У духовному сенсі це так, як двадцять шість років тому казав учитель Бек, не помічаючи, щоправда, у своєму жарті пророцтва: «Нехай ще посидить у п’ятому класі, він надто кволий, така надмірна поквапність потім за себе помститься». І справді, я ріс, як ото саджанці, що надто швидко витяглись, а про них забули, і коли повіє протяг, я виявляю просто-таки артистичну майстерність, щоб від нього ухилитися; в цих моїх рухах є, якщо хочете, навіть щось зворушливе, та тільки й того. Як в Елезіуса з його діловими поїздками навесні до міст. При цьому його зовсім не варто недооцінювати: Елезіус міг би стати героєм книжки і, мабуть, навіть став би ним за часів молодості Гамсуна.

1920

6 січня. Все, що він робить, йому здається надзвичайно новим. Якби воно не мало життєвої свіжості, то саме собою — і він про це знає — неминуче було б виплодом старого чортового болота. Але ця свіжість вводить його в оману, примушує про все забути, чи змиритися, чи навіть, усе добре усвідомлюючи, сприймати безболісно. Адже нинішній день, без сумніву, — це саме той день, коли поступ збирається ступити далі.

9 січня. Забобони, засади і здійснення життя.

Через рай вад досягають пекла чеснот. Так легко? Так брудно? Так неймовірно? Забобони — це так просто.

В його потилиці вирізали сеґментоподібний отвір. Разом із сонцем туди зазирає цілий світ. Його це нервує, відвертає від роботи, крім того, він злиться через те, що саме його мають вилучити з вистави.

Якщо на другий день після визволення відчуття полону лишається незмінним, а то й стає ще гострішим, і навіть якщо виразно наголошують, що воно ніколи не мине, то це ще не заперечує можливості передчуття остаточного визволення. Усе це може бути радше необхідною передумовою остаточного визволення.

1921

15 жовтня. Десь тиждень тому всі щоденники віддав М.[58] Трохи вільніший? Ні. Чи спроможний іще я писати щось на кшталт щоденника? У кожному разі це буде щось інше, скоріше, воно десь сховається, не буде взагалі нічого, скажімо, про Гардта, який мене неабияк цікавив; я міг би занотувати що-небудь лише через силу. Таке враження, ніби я про нього вже давно все написав або — що, власне, те саме — ніби я вже неживий. Про М. я, певно, написати зміг би, але вже не з власної волі, до того ж це було б надто гостро спрямовано проти мене, такі речі мені вже не доводиться, як колись, докладно собі пояснювати, в цьому сенсі я вже не такий забудькуватий, як колись, я став живою пам’яттю, звідси й безсоння.

16 жовтня. Неділя. Трагедія безперервного початку, жодного самообману в тому, що все — лише початок і навіть іще не початок, глупота тих, які про це не знають і які, наприклад, грають у футбол, щоб колись нарешті «домогтися успіху», власна глупота, похована в самому собі, мов у домовині, глупота тих, котрі гадають, нібито перед ними справжня домовина, тобто домовина, що її можна перевезти, відкрити, розбити, поміняти на іншу…

17 жовтня. Те, що я не навчився нічого корисного та ще й дав своєму організму зачахнути — а це взаємозв’язано, — могло бути й наміром. Я хотів, щоб ніщо не відвертало моєї уваги, щоб моєї уваги не відвертала життєрадісність корисного й здорового чоловіка. Так ніби уваги, принаймні не меншою мірою, не відвертають недуга й відчай!

Цю думку я міг би повертати так і сяк і довести її до кінця собі на користь, але я не зважуюся на це й не вірю — в усякому разі сьогодні й у більшості днів — у будь-яку сприятливу для мене розв’язку.

Я не заздрю якійсь окремій подружній парі, я заздрю лише всім подружнім парам, і навіть коли я заздрю тільки одній парі, то заздрю, власне, загалом подружньому щастю в його безмежному розмаїтті; щастя окремої подружньої пари, навіть у найсприятливішому випадку, довело б мене, мабуть, до розпачу.

Я не вірю, що є люди, внутрішній стан яких нагадує мій, і все ж таких людей я можу собі уявити, але