Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Гірш, тобто Рудніцький, поїхав туди і переконався, що нас уже там нічого не чекає і повертатися нам нікуди. Все пропало. Ти був правий, коли казав, що хрещення — то крок у прірву. Ми зробили цей крок і тепер наче безконечно падаємо, не знаючи, коли те падіння закінчиться і як — вціліємо чи розіб’ємося? Залишимося здоровими чи поламаємо кістки?

Одразу зазвучали взаємні звинувачення: хто, що і коли сказав. Наші слова використали проти Тебе, але й ми не були без вини. Відразу після хрещення дехто з нас із головою кинувся в нове життя. Ми змінили одяг, сховали свої звичаї глибоко в шафу, почали вдавати когось іншого. Так зробив Криса, Крисінський. Завів собі християнську родину й навіть справ з нами більше не веде. Але ми все одно чужі: навіть коли ми в найкращому одязі, з хрестом на грудях, гладенько поголені й чемні, нас зраджує вимова, тільки-но ми розкриваємо рота. Тікаючи від своєї чужості, нікчемної й зневаженої, ми перетворилися на людське посміховисько.

Поступово ми стаємо егоїстичними й байдужими, і хоча товариство все ще тримається разом, піклуємося переважно про справи щоденні: як вижити, як дати собі раду на цій війні, як роздобути поживи для дітей, де знайти дах над головою. Багато з нас уже взялося б за якусь роботу, але не знаємо, чи лишимося тут, чи наша благодійниця Коссаковська щось для нас вигадає, і чи взагалі варто її триматися. Ті, в кого є золото, якось дають собі раду — як-от Воловські, які відкрили справу у Варшаві; але бідніші, з якими Ти закликав ділитися усім в Іваному, мусять тепер цієї допомоги просити-благати. Ще трохи — і ми розсіємося, наче пригорща піску на вітрі.

Звісно, зараз нам краще, ніж тоді, коли ми були звичайними євреями. Воловські та інші, що отримали титули, взагалі розкошують, але багатьом бракує грошей на титул. Францішек із братом тримають гуральню в Лєшні, до того ж вельми успішну, бо мають нових покупців. Нуссенів Сметанкес нещодавно відкрив крамницю шкіряних виробів і привозить товар із Туреччини; я сам бачив красивих дам, які купували в нього рукавички. Ті не пропадуть. Так само, як і їхні найближчі родичі, Рудніцькі чи Лянцкоронські, не пам’ятаю, яке вони прізвище собі прибрали. Хоча Гірш, чоловік Хаї, постарів і підупав. Хая стала великою дамою, ми намагаємося про неї дбати, але таке життя не для неї. Добре, що доньки в неї розумні й меткі.

Воловські одразу віддали дітей до монастирських шкіл, хочуть із них зробити не так купців, як офіцерів та правників. І інших переконують так чинити, але не всі можуть дозволити собі такі витрати. Як ти й заповідав, одружуємо ми своїх дітей між собою. Ось Францішек Воловський нещодавно одружив свого сина Єнджея з донькою брата свого Яна, не пам’ятаю, як та дівчина зветься. Проте шлюб вони наразі взяли лише наш: згідно з польськими законами, вони ще не можуть повінчатися, бо неповнолітні.

Хана безугавно домагається побачення з Тобою. Ти отримуєш листи від неї, тож знаєш про це. Дуже їй допомагає баба, себто Коссаковська, яка обіцяла влаштувати їй зустріч із самим королем, але коли він з’явиться у Варшаві, ми не знаємо.

Намагаюся якось утішати Хану після смерті Емануеля, але мене вона не любить. Приятелює зі Звєжховськими, і вони дуже дбають про Авачу. Баба Коссаковська піклується про Хану, як про власну доньку. Хоче, аби та лишилася під її дахом, а Авачі планує дати добру освіту. Пестує малу всім, чого та захоче. Не тривожся за неї, вона розумна дівчинка, і позаяк Бог забрав у Тебе сина-одинака, вона потішить Тебе й розрадить. Тепер у неї є викладач, який вчить її грати на фортепіано.

Оскільки з’явилася можливість висилати Тобі листи, я передаватиму їх посланцем з Варшави що десять днів. І вірю, що розтане крига у Твоєму серці й рана загоїться, бо всі ми — бідні й дурні, закинуті у щось, чого не розуміємо, лише Ти один здатний збагнути це й розтлумачити. Насамкінець скажу Тобі те, що зрозумів: Ти мусив піти до в’язниці, аби здійснилися всі пророцтва. Месія має впасти якнайнижче. І коли я побачив, як Тебе ведуть, усього побитого, і почув Твої слова: «Плюйте в це полум’я», — збагнув, що так мусило статися, і в машині спасіння закрутилося нове коліщатко, наче в годиннику, що відмірює еони часу. Ти мусив упасти, а я мусив Тебе відштовхнути.

Яків лежить на нарах у своїй темниці на нижньому поверсі ченстоховської вежі. Лист випадає з його рук на долівку. Крізь маленьке віконечко, схоже на бійницю, він бачить зорі. Яків наче на дні глибокої криниці, звідки зірки видно краще, ніж із поверхні землі, адже криниця працює як далековид, що наближає небесні тіла, і здається, ніби до них можна торкнутися рукою.

Звідти на Якова дивиться Єнта.

Вежа стоїть за високими мурами фортеці, а та — на верхівці пагорба, в підніжжі якого ледь-ледь мерехтить рідкими вогниками містечко. І все це розташувалося на поораній ярами рівнині, яку вкривають густі ліси. А ще далі лежить розлога низовина в центрі Європи, омитої водами морів та океанів. Та й сама Європа, якщо дивитися на неї з висоти погляду Єнти, здається не більшою, ніж монета, а з пітьми виринає могутнє заокруглення планети, наче щойно вилущена зі стручка зелена горошина.

Подарунки від Бешта

Нахман, тобто Пьотр Якубовський, останнім часом рідко встає з-за письмового столу. Хрупає свіжі стручки гороху, що їх приніс син Арон. Виймає їх з кишені; вони пом’яті, поламані, але смачні. Арон прийшов попрощатися з батьком, він повертається до Буська, аби звідти, як колись його батько, вирушити разом з караваном до Туреччини по тютюн і коштовне каміння. Якубовський рідко з ним бачиться; після розлучення хлопець залишився в Буську з матір’ю, дідусем і бабусею. Але Нахман ним пишається. Тринадцятилітній Арон, схожий на матір, — присадкуватий і смаглявий, нагадує турка. Вже й балакати навчився по-турецькому. Та й німецьку вивчив, коли з Османом Чернівецьким їздив до Вроцлава та Дрездена.

Нахман якраз закінчив писати листа і тепер старанно його згортає. Арон зиркає на турецькі літери, мабуть, здогадується, кому пише батько.

Вони обіймаються й цілують один одного в уста, як батько і син. Вже з порога Арон озирається і дивиться на батька, невисокого, худого, зі скуйовдженим волоссям, у подертому халатику. І зникає.

Того самого 1760 року помер Баал Шем Тов, але Якубовський не згадав про це