Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кажуть, що серце Бешта розірвалося, коли той почув, що сотні євреїв охрестилися. І що буцімто головна причина його горя — Яків Франк. Може, ця новина потішила б Якова, гадає Нахман. Може, написати йому про це?
Якубовського взяв на роботу Шломо, Францішек Воловський. Нахман має рахувати бочки пива. Робота неважка, броварня ще маленька. Якубовський підраховує кількість доставок, позначає повні й порожні бочки, стежить, аби товар розвозили цілим містом і до приміських шинків. Спершу Воловський висилав його під Варшаву шукати там покупців, але облишив це. Навіть у кунтуші Нахман виглядає якось непереконливо, блідо. Євреї купувати пиво у вихреста не хочуть, а неєвреї з підозрою поглядають на цього худого руданя, схожого на курку. Так про нього каже й Францішек: що Нахман нагадує курку. Якубовський якось це почув і образився. Йому приємніше порівнювати себе з лисом — такий він рудий і меткий.
Правду кажучи, останнім часом йому недобре і на самоті, і серед товариства. Уже думав кинути це безглузде чекання якогось дива у Варшаві й рушити на схід, до Меджибожа, але якраз помер малий Емануель, і Нахман подумав чомусь, що то Бешт забрав хлопчика з собою. І що в цьому є якийсь сенс. Бешт узяв малого на руки і поніс у ніч, аби вберегти його від них усіх. Так подумав Нахман і навіть із трепетом записав цю думку на берегах своєї книжки.
Нещодавно у Варшаві розповідали, що якось хворий Баал Шем Тов уже чекав смерті й звелів усім своїм учням прийти до нього. І роздавав їм речі, якими доти користувався сам. Одному дав табакерку, іншому — молитовну шаль, ще іншому — свій улюблений Псалтир. Але для улюбленого учня жодної речі не залишилося. І тоді Бешт сказав, що дарує йому свої історії: «Мандруватимеш світом і розповідатимеш ці історії, аби люди могли їх почути». Учень цей, правду кажучи, не надто зрадів, бо був бідний і волів отримати щось матеріальне.
Згодом він забув про це й заробляв, розвозячи молоко. Аж одного разу до його села дійшла звістка, що якийсь багатий чоловік у далекому краї готовий чимало заплатити, аби почути якусь історію про Бешта. Тоді сусіди нагадали чоловікові про його спадок і вислали в дорогу. Коли він прибув на місце, виявилося, що тим чоловіком є сам голова громади, чоловік заможний, але сумний.
Влаштували невеликий бенкет, на який запросили іменитих гостей, молочаря посадили посередині й після ситої вечері, коли запанувала тиша, попросили його розповідати. А він розтулив вуста, набрав повітря — і нічого. Тиша. Він усе забув. Сидів, знітившись, а гості не приховували розчарування. Так само було й наступного вечора. І ще наступного. Здавалося, ніби молочар втратив дар мови. Тому, геть засоромившись, він почав нишком збиратися додому. І вже сівши на воза, відчув, як у ньому щось наче переламалося. Вся його пам’ять, колись повна оповідок, винесла на поверхню один маленький спогад. Молочар схопився за нього й наказав зупинити коней. Зіскочив з воза і звернувся до господаря, який холодно з ним прощався: «Я згадав дещо. Таке, дрібничку. Нічого особливого».
І почав розповідати:
— Одного разу Баал Шем Тов розбудив мене серед ночі та звелів запрягати коней, щоб їхати до віддаленого містечка. Там зійшов перед одним багатим будинком біля костелу. У вікнах ще світилося. Зник у будинку на пів години. Коли повернувся, був дещо збуджений і наказав мені повертатися.
Тут молочар знову замовк.
— І що? Що було далі? — допитувалися присутні, але раптом, на подив усіх, голова громади вибухнув плачем і ще довго не міг себе опанувати. Лише трохи заспокоївшись, сказав:
— То я був тим чоловіком, якого відвідував Баал Шем Тов.
Усі пильно дивилися на нього, вимагаючи пояснень. Тож голова громади продовжив:
— У той час я був християнином і обіймав важливу посаду. До моїх обов’язків належала організація примусових навернень. Коли Баал Шем Тов увірвався до мене тієї ночі, я саме сидів за столом і підписував розпорядження. Мене здивував вигляд того бородатого хасида, який до того ж почав на мене кричати польською: «Скільки ще?! Скільки ще це триватиме?! Коли ти припиниш знущатися з власних братів?!» Я дивився на нього приголомшено і гадав, що той старий збожеволів або з кимось мене переплутав. А той все кричав: «Знай, що ти — врятована єврейська дитина, яку прихистила польська родина! Вони приховували від тебе твоє справжнє походження!»
Перш ніж святий чоловік зник так само раптово, як і з’явився, мене охопило велике збентеження. Я відчув жаль і докори сумління. «Чи буде мені пробачено те, що я заподіяв своїм братам?» — запитав я тремтливим голосом. І Баал Шем Тов відповів: «Того дня, коли хтось прийде до тебе і розповість цю історію, тебе буде прощено».
Якубовському теж хочеться, щоб хтось прийшов до нього з розповіддю. І щоб його було прощено.
Про двір з модринами у Войславицях та зуби Звєжховського
Сам маєток перебудували влітку. Накрили його новим дахом з модринового ґонту. Перефарбували кімнати, вичистили печі, збудували одну нову — з красивими білими кахлями, привезеними аж з-під Сандомира. Кімнат шість, дві з яких призначено для Хани та її донечки. В інших розташувалися жінки, з якими Хана дружить і які прислуговують їмості. Одну кімнату займає родина Звєжховських. Вітальні немає, мешканці зустрічаються у великій кухні, де найтепліше. Решта товариства живе у фільварку — умови там кепські, будинки вогкі та прогнилі.
Найгіршим, однак, є те, що вони бояться ходити до містечка. На них там дивляться вовком — і євреї, які обсіли весь невеликий ринок, і ґої. Одразу після їхнього приїзду хтось почав їм малювати фарбою на воротах чорні хрести. Невідомо, хто це робить і що вони означають. Дві перехрещені лінії виглядають лиховісно.
Однієї ночі хтось підпалив комору — ціле щастя, що пішов сніг і вогонь згас.
Звєжховський та Пьотровський їздять до баби, тобто Коссаковської, яка зараз вбиває час у палаці своїх кузенів Потоцьких у Красноставі, і нарікають на бездіяльність.
— Торгувати ми їздимо до Красностава, навіть до Замостя, бо тут нам не дозволяють. Була в нас ятка на ярмарку, але її перекинули в сніг, а товар розграбували й понищили, — каже Пьотровський, водячи поглядом за Коссаковською, яка походжає туди-сюди по кімнаті.
— Наш візок розібрали,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.