Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Стю! Вставай! Вставай, Стю!

Стю було страшно: час для нього почав рухатися наче ривками, мов зубці колеса його власної реальності стираються і проскакують. Томові довелося його посадити, а коли він сідав, то мусив нахилити голову й відкашлятися. Кашляв він так довго і тяжко, що ледве знову не зомлів. Том стривожено спостерігав за ним. Потроху Стю оволодів собою. Закутався. Його знову трусило.

— Що ти знайшов, Томе?

Том показав йому аптечку. Усередині лежав пластир, меркурохром[206] і велика пляшка анацину[207]. Стю вразило те, що йому не вдалося відкрити кришку із захистом від дітей. Довелося віддати її Томові, який урешті її відкрутив. Стю запив три таблетки анацину водою з пластикової пляшки.

— І ще я от що знайшов, — похвалився Том. — Там була машина з усяким начинням для походу, але без намету.

То був великий, пухкий спальний мішок на двох, зовні флуоресцентного помаранчевого кольору, а на підкладці — веселий візерунок із зірочками й смужечками.

— Так, це чудово. Майже так само гарно, як намет. Ти гарно зробив, Томе.

— І ось таке. У тій самій машині було, — Том дістав із внутрішніх кишень куртки з десяток упаковок з фольги. Стю очам своїм не повірив. Сухозаморожені концентрати: яйця, горох, кабачки, сушена яловичина. — Їжа, правда, Стю? Там на них їжа намальована, Боже мій, так.

— Це їжа, — зрадів Стю. — Чи не єдина, яку я зараз можу їсти.

У голові його гуло, а десь далеко, в центрі мозку, солодко й нудотно лунало верхнє «до».

— А можна води нагріти? У нас немає чайника чи каструлі.

— Я щось знайду.

— Так, добре.

— Стю…

Стю подивився в стурбоване, нещасне лице, досі дитяче, попри бороду, і похитав головою.

— Він помер, Томе, — тихо мовив він. — Нік помер. Майже місяць тому. То… то було політичне. Убивство, я б сказав. Мені дуже шкода.

Том опустив голову, і у світлі заново розведеного багаття Стю побачив, як йому на коліна падають сльози. Тихим срібним дощем. Проте Том мовчав. Нарешті він підвів погляд, і його блакитні очі стали ясніші, ніж завжди. Він витер сльози тильним боком руки.

— Я знав, — хрипко прошепотів він. — Я не хотів думати, що я знаю, але ж знав. Боже мій, так. Він відвертався і йшов геть. А був він головна людина в моєму житті, Стю — ти знав?

Стю взяв Тома за велику руку.

— Знав, Томе.

— Був-був, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «головна людина». Скучив за ним страшно. Але в раю я його побачу. Том Каллен його там побачить. І він зможе говорити, а я — думати. Правда ж?

— Я б зовсім тому не здивувався, Томе.

— Це злий чоловік убив Ніка. Том знає. Але Бог прибрав цього злого чоловіка. Я бачив. Руку Божу з неба бачив.

Над пустелями Юти завивав вітер, і Стю бив сильний дрож у його обіймах.

— Прибрав його за те, що він зробив із Ніком і з бідолашним Суддею. Боже, так.

— Що ти знаєш про Суддю, Томе?

— Він мертвий! В Ореґоні! Його застрелили!

Стю стомлено кивнув.

— А Дейна? Чи ти знаєш щось про неї?

— Том її бачив, але не знає. Їй дали роботу прибирати. А я одного разу йшов, бачив, як вона працювала. Міняла лампочку в ліхтарі. Вона подивилася на мене і… — він на мить замовк, а потім звернувся скоріше до себе, ніж до Стю. — Чи побачила вона Тома? Чи впізнала Тома? Том не знає. Том… думає… що так. Але Том більше її не бачив.

Том невдовзі пішов шукати потрібні речі, взявши з собою Коджака, а Стю задрімав. Приніс він не просто велику бляшанку — на більше Стю не сподівався, — а сковороду таких розмірів, що там можна було засмажити цілого індика на Різдво. Вочевидь, у пустелі були скарби. Стю заусміхався, хоча губи йому обкидало болючими пухирями. Том сказав, що взяв сковороду в помаранчевій вантажівці, на якій була велика буква «U» — хтось тікав від супергрипу з усім своїм майном, подумав Стю. То ці люди зробили їм велике добро.

За півгодини поспіла і вечеря. Стю їв обережно, здебільшого овочі, добре запивав концентрат, щоб вийшло ріденьке. Душа цю страву успішно прийняла, і Стю відчув себе краще, принаймні на тлі загального стану. Невдовзі після вечері вони з Томом заснули, а Коджак умостився посередині.

——

— Томе, слухай.

Том схилився над великим, пухким спальним мішком Стю. Це було наступного ранку. Стю зміг хіба що легенько поснідати: горло боліло й сильно розпухло, усі суглоби ломило. Кашель посилився, й анацином збити температуру не дуже вдавалося.

— Мені треба опинитися в приміщенні й дістати ліків — інакше я помру. І це треба робити сьогодні. Зараз найближче місто від нас — Ґрін-Рівер, і воно в шістдесяти милях[208] звідси на схід. Треба їхати машиною.

— Том Каллен не вміє водити машину, Стю. Боже мій, ні!

— Атож, я знаю. То мені буде нелегко, бо я не тільки хворий, як собака, так, блін, іще й ногу не ту, як на те, поламав.

— Ти про що?

— Ну… та зараз це не важливо. Так просто не поясниш. Ми цим перейматися не будемо, бо то ще не перша проблема. Перша проблема — це завести машину. Більшість із них тут уже три місяці стоять, а то й більше. Акумулятори в них уже посідали так, що далі нікуди. То нам буде потрібно трохи удачі. Треба знайти машину зі стандартною передачею, яка б стояла на якому-небудь горбі. Таке може бути. Місцевість тут горбиста.

Він не додав, що машина мала б бути доволі добре налагоджена, щоб у баку був бензин і… ключ запалювання. Оці всякі жевжики в кіно — вони, може, й без ключа вміють, а Стю цього не вмів.

Він поглянув на небо: хмарилося.

— Більша частина роботи тут на тобі, Томе. Будеш моїми ногами.

— Добре, Стю. Коли в нас буде машина, ми ж поїдемо в Боулдер? Том хоче додому в Боулдер, а ти?

— Найдужче у світі, Томе, — він глянув у бік Скелястих гір, які тепер були невиразною тінню на обрії. Чи почався високо в горах сніг? Майже напевне. А якщо ще ні — то скоро. У цій високій і порожній частині світу зима настає рано.

— Якогось часу це, мабуть, потребуватиме, — сказав він.

— З чого почнемо?

— Зробимо підволоку.

— Під що?

Стю дав Томові складаний ножик.

— Тобі треба зробити дірки в нижній частині спального мішка. По