Читати книгу - "Україна — не Росія"

за них сильніших, немає хоробріших, немає розумніших, і що ніде немає нічого доброго, нічого корисного, нічого прямо вільного, щоб їм годитися могло, і все, що в них є, — те найкраще». Якщо вибирати між двома крайностями, то така настанова виглядає набагато краще філософії самоприниження, яка має відоме поширення в інтелектуальних колах сучасної України.

114

Більше двохсот років тому петербурзький видавець Василь Рубан (теж наш земляк), відзначав найширшу популярність рукописної книги київського «пішоходця» Василя Григоровича-Барського про святі місця: «У Малій Росії й у навколишніх губерніях немає жодного місця і будинку, де б не було її списку... люди з духовних і мирських станів за великі гроші діставали її».

115

Київський історик Олександр Оглоблін, який опинився після Другої світової війни на Заході, йде, мабуть, далі усіх: «“Історія Русів” поступово набула такого могутнього і непереможного впливу на українську політичну думку, такого авторитету у справах української національної свідомості, такої надихаючої сили в українській державній ідеології, як ніякий інший аналогічний твір. “Зречена книга” української історичної науки стала настільною книгою української політичної думки, підручником української національної філософії, програмою національно-визвольної боротьби... “Історія Русів” як декларація прав українського народу залишилася вічною книгою України».

116

Нічим не можна виправдати появи на Волзі в 1941 році неймовірного за площею Рибинського водоймища (4580 кв. км, більше «Придністровської республіки») з його 800-кілометровою береговою лінією і дивовижним обсягом води (25,4 куб. км — у 7,7 разів більше, ніж обсяг водоймища, що підпирає Дніпрогес). При таких нечуваних масштабах чекаєш, що в Рибинської ГЕС і потужність буде неперевершена. Ні, вона дорівнює 330 Мвт, це менше, ніж у будь-якої ГЕС Дніпровського каскаду. Сталінські теоретики пояснювали, що зате, завдяки греблі Рибинської ГЕС, у волзьких суден з’явилася можливість підніматися до Углича (а далі вони піднімаються завдяки наступній греблі). Якби за всім ним стояв найменший господарський розрахунок, Рибинське море ніколи не з’явилося б на мапі, з води не стирчали б дзвіниці церков. Було переселено 130 тисяч чоловік, затоплено понад 600 великих і малих сіл, безліч родових маєтків. На дні залишилася і могила дослідника і першовідкривача «Слова о полку Ігоревім» графа Мусіна-Пушкіна. При заповненні водоймища були знищені два міста, Весьегонськ і Молога, а також (частково) місто Пошехоньє. Вважається, що перше з названих міст «перенесене» і начебто продовжує існувати, Молога ж зникла безповоротно. А це було поважне волзьке місто, де до кінця XVI століття існував найважливіший ярмарок у Росії, з’їжджалися німці, поляки, литовці, греки, італійці, вірмени, татари, турки, перси, хорезмійці, і за Івана III з крамарів щороку надходило до скарбниці 180 пудів срібла. В сухі роки Молога з’являється над поверхнею вод немов Кітеж, і старики-уродженці приїздять на човнах оплакати своє місто. Про це був фільм, ще по всесоюзному ТБ, році в 1990-му або 1991-му.

117

3 першого тому «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницького (тоді Еварницького, 1892): «Запорізькі козаки посідали степовий простір, що прилягав до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східного кордону польсько-литовського королівства та південної околиці володінь малоросійського і слобідського козацтва до річки Буг з одного боку і вздовж правого берега річки Конки і до річки Кальмус, що впадає в Азовське море, з іншого.

Дніпро — священна й заповітна для запорожців річка; в козацьких думах він називається “Дніпром-Славутою”, в козацьких піснях — “Дніпром-братом”, лоцманською мовою — “Козацьким шляхом”. Всіх порогів за запорізьких козаків вважалося дев’ять — Кодацький, Сурський, Лоханокий, Звонецький, Ненаситецький, Вовнігівський, інакше Онук-поріг, Будилівський, Лишній і Вільний.

Найбільший і найжахніший зі всіх порогів — Ненаситець. Це — прабатько і всім порогам поріг, Дід-поріг. Річка Дніпро, дійшовши до цього порогу і зустрівши незламні перешкоди, такі як лави, скелі, гряди і миси, із неуявною силою б’ється в різні боки, скажено кидається з одного каменя на інший, від чого страшно хвилюється, високо здіймає велетенські вали піни, розбивається незліченними мільйонами водяних брисків, розлітається врізнобіч цілими потоками водяного пилу, викручуючи з-поміж скель бездонні вири і всім цим витворяє страшний шум і стогін, поглинаючи і крики птахів, і голоси людей, і всілякий інший звук.

Тут будь яка думка людини завмирає від тремтіння, а всі почуття застигають від переляку. Найнезворушніша душа й та несамохіть відчує потребу в молитві й невільно пізнає близькість всесильного Творця.

Здалеку видається, начебто сімсот тисяч величезних водяних млинів безперервно гуркочуть і переливають воду через свої колеса. Особливо величним і особливо привабливим здається Ненаситець з висоти пташиного польоту правого берега річки під час великої повені, коли вся поверхня його засріблиться білою перлинною піною, а велетенські, що стримлять з-під води, каміння, вкриваються численними гніздами місцевих птахів крячків, що безперервно снують над порогом. Буз сумніву тут, у цього заповітного порогу, зважаючи на велетенські скелі, в мальовничому безладді розкидані і по самісінькому руслу, і по берегах Дніпра, перед високими могилами, що височіють в степу з обох боків річки і мимохідь спонукують на численні про минулі долі людства сумні думи; тут, дивлячись на цей грізний, дикий та заповітний поріг, часто посиджували і часто милувались з високого мису киплячими хвилями ріки, що мчались по скатах скель, справжні поціновувачі краси природи, мрійники в душі, поети в розмовах, художники в піснях, запорізькі козаки, що завше жили з природою душа в душу, обличчям до обличчя.

Від порогів відрізняються в Дніпрі забори. Забори — ті ж ланцюги диких гранітних скель, що розкидані по руслу Дніпра, як і низки порогів, але тільки не перетинають річку ціляком від одного берега до іншого, а займають частину її, переважно з правого берега, і таким чином залишають з іншого берега вільний для суден прохід. Усіх заборів нараховувалося в Дніпрі в межах запорізьких козаків 91, але із них великих, споконвіку відомих заборів, було шість — Волощинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива і Таволжанська.

Від заборів відрізняються камені, що самотньо стримлять поодинці серед річки або при берегах її; серед безлічі каменів, що розкидані по Дніпру, найвідоміших було сім — Богатирі, Монаєтирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджола та Розбійники.

Між порогами та заборами, далеко вище та далеко нижче їх, по всьому Дніпрі в межах землі запорізьких козаків, нараховувалося 265 великих і малих островів, із котрих найвідоміших було 24 — Великий, Романів, Монастирський, Становий, Козлів, Ткачів, Дубовий, Таволжанський, Перун, Кухарів, Лантухівський, Гавин, Хортиця, Томаківка, Стукалів, Скарбний, Скалозуб, Коженин, Каїр-Козьмак, Тавань, Бургун, Тягинка, Дідів та Сомів.

Майже весь береговий простір Дніпра зодягнено було розкішними