Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

Особливий приклад такого колективного героїзму постав перед пасажирами рейсу 93 United Airlines, який захопили терористи 11 вересня 2001 року. Спочатку пасажири, повірили, що літак повертається назад до аеропорту, і поводилися спокійно, повернулися на свої місця. Але коли деяким пасажирам повідомили по мобільному про атаку двох літаків на Всесвітній торговельний центр і Пентагон, на літаку постала нова норма. Маленька група пасажирів зібралася у задній частині салону і розробила план захоплення кабіни пілота. Один пасажир із цієї групи був на постійному зв’язку з оператором компанії стільникового зв’язку. Оператор лише почув «Ну, поїхали!» перед тим, як зв’язок обірвався. Їхні спільні дії не дали літакові влетіти у задуману ціль — Білий дім чи Капітолій. На полі, де впав цей літак тепер стоїть меморіал колективному героїзму найвищого порядку[586].

КОНТРАСТИ ГЕРОЇЗМУ: ЕКСТРАОРДИНАРНЕ НА ПРОТИВАГУ БАНАЛЬНОМУ

Слава — це не рослина, яка росте на смертній землі.

Джон Мільтон

До традиційного уявлення про те, що герої — якісь виняткові люди, ми можемо тепер додати протилежну точку зору: деякі герої — це звичайні люди, які зробили щось надзвичайне. Перший спосіб більш романтичний, до нього прихильні стародавні міфи і сучасні медіа. Він припускає, що герой зробив щось, чого звичайна людина на його місці не могла би зробити. Ці суперзірки, мабуть, народилися героями. Вони — виняток із правил.

Другий підхід полягає в тому, що «винятки підтверджують правило». Це спонукає нас дослідити взаємодію між ситуацією і людиною, мотиви, що спонукали діяти героїчно в певний час і в певному місці. Ситуація може стати каталізатором, спонукаючи до дій, або усунення перешкод до дій, наприклад, формування колективної соціальної мережі підтримки. Примітно, що в більшості випадків люди, які неодноразово здійснювали героїчні вчинки, як от Кристина Маслач, не вважають себе героями.

Такі герої, як правило, кажуть, що просто зробили те, що в той момент здавалося їм необхідним. Вони переконані, що на їхньому місці будь-хто вчинив би так само, або не можуть зрозуміти, чому інші цього не зробили. Нельсон Мандела говорив: «Я був не месією, а звичайною людиною, я став лідером унаслідок надзвичайних обставин»[587]. Так часто говорять різні люди з різних соціальних верств, які зробили героїчний вчинок: «У цьому не було нічого особливого», «Я зробив те, що потрібно було зробити». Усе це — слова «звичайного» воїна, нашого «банального героя». Давайте протиставимо цю позитивну банальність тому, що Ханна Арендт навчила нас називати «банальністю зла».

ПРО БАНАЛЬНІСТЬ ЗЛА

Арендт запропонувала концепцію банальності зла на підставі своїх спостережень під час судового процесу над Адольфом Айхманом, звинуваченим у злочинах проти людства за участь в організації геноциду європейських євреїв. У книжці «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» Арендт сформулювала ідею, що людей, подібних Айхману, не слід вважати винятками, монстрами або садистами-збоченцями. Вона наполягає, що диспозиційний підхід, який зазвичай застосовується до тих, хто чинить злочини, створює враження, нібито ці люди відрізняються від інших представників людського роду. Ні, каже Арендт, Айхмана та інших йому подібних потрібно сприймати як звичайну посередність. Тоді ми зрозуміємо, що такі люди — прихована і цілком реальна небезпека для будь-якого суспільства. Захист Айхмана був побудований на тому, що він просто виконував накази. Щодо мотивів і совісті цього серійного вбивці Арендт зазначає:

«Що стосується базового мотиву, Айхман був абсолютно переконаний, що у глибині душі він не був innerer Schwainenhund, брудним покидьком; а що стосується сумління, він чудово пам’ятав, що відчував би його докори, лише якби не виконав отриманих наказів, тобто не відправив би мільйони чоловіків, жінок і дітей на смерть із великим завзяттям і найпедантичнішою ретельністю».

Найбільше вражає в звіті Арендт те, що Айхман здавався абсолютно нормальною і цілком звичайною людиною:

Півдюжини психіатрів визнали його «нормальним». «У будь-якому разі, нормальнішим, ніж я відчуваю себе після його обстеження», — як начебто заявив один із них, тоді як інший виявив, що Айхманів внутрішній світогляд і його ставлення до дружини та дітей, матері та батька, братів, сестер та друзів було «не лише нормальним, а і взірцевим[588].

Ось, тепер вже класичний, висновок Арендт:

Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, подібних до нього, багато з яких не були ані збоченцями, ані садистами, що вони були і все ще є неймовірно й жахливо нормальними. З точки зору наших правових інституцій і наших моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше, ніж усі жахи разом узяті, бо з неї випливало... що цей новий тип злочинця... вчиняє свій злочин за умов, що роблять майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло[589].

Далі наведена її славнозвісна фраза, що описує повний гідності підйом Айхмана на ешафот:

Так, наче в ті останні хвилини [Айхманового життя] він підсумовував урок, якого навчила нас ця тривала історія людських злодіянь — урок моторошної та зневажаючої слова і думки банальності зла[590].

Як ми вже говорили, ідею, що злочини можуть здійснювати «звичайні люди», висунув у своїй книжці історик Кристофер Браунінг. Він описав хроніку систематичного знищення євреїв у польських селах, які здійснювали солдати 101-го резервного поліцейського батальйону, відправленого в Польщу з Гамбурга. Ці немолоді батьки сімейств, представники робочого класу, доволі середнього рівня достатку, розстріляли тисячі беззбройних євреїв — чоловіків, жінок, дітей і старих — і організували депортації в концтабори тисяч інших. У своїй книзі Браунінг стверджує, що солдати були абсолютно «звичайними людьми». Він вважає, що політика масових убивств нацистського режиму «зовсім не була незвичайною або винятковою подією, яка до невпізнання змінила пейзаж повсякденності. Як показує історія 101-го резервного батальйону, масові вбивства можуть перетворитися у звичайну роботу, коли ця ненормальність стає абсолютно нормальною»[591].

Подібних поглядів дотримується і психолог Ервін Стауб. Висновок із його детальних досліджень полягає в тому, що «зло, що виникає зі звичайного мислення, і твориться звичайними людьми є нормою, а не винятком»[592]. Зиґмунт Бауман, ще один дослідник жахів Голокосту, визначав головними причинами жорстокості соціальні важелі, а не «детермінанти характеру» чи «дефекти особистості». Бауман вважав, що винятки із цієї норми — це ті рідкісні приклади людей, які здатні слідувати моральним принципам, зберігати незалежність, попри тиск руйнівної влади. Такі люди рідко усвідомлюють, що володіють цією прихованою силою, поки вона не пройде перевірку практикою[593].

Ще одна властивість банальності