Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

666

Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. / Пер. с нем. — Москва: Искусство, 1971. — Т. 3. — С. 88. «Ґотичність» цю, розуміється, не слід трактувати буквально, бо до автентичної ґотики Лариса Петрівна також ставилася вельми вибагливо: у католицьких храмах, напр., любила слухати орган, але на дух не зносила мальованої скульптури (див.: Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… — С. 70). Маю на думці загальний пафос ґотики, що дав підставу Геґелеві віднести її до пластично найбільш романтичного мистецтва, — тобто, у його поняттях, найбільш «суб'єктивного», такого, у якому дух «переходить із зовнішньої стихії в задушевне злиття з собою», іґноруючи все зовнішнє як «неспівмірне» собі (col1_0 Эстетика. — Т. 2. — С. 232).

667

Між іншим, сьогоднішня культура т. зв. «conspicuous consumption» (термін західної соціології, який можна перекласти як «показове багатство»), аґресивно ширена і в Україні (неодмінний для «дрес-коду» багатої людини наручний Rolex, «Мерседес-600» або BMW, для жінок — коштовне хутро, і т. д.), хоч і вважається прикметою «третього світу», насправді має дещо іншу «географічну логіку»: вона популярна виключно в тих країнах, де не існували або були викорінені традиції «старої» аристократії.

668

Костецький І. Цит. пр. — С. 482.

669

Навіть у сучасних демократіях, де вже затерлася видима звичаєва різниця між електоратом та виборною політичною елітою, щодо останньої все ще зберігається, хай і в здрібнілих формах, певний дисциплінарний поведінковий норматив (не спізнюватися на прес-конференції, контролювати свої емоції на публічних виступах і т. д.), — слабкий слід колишньої «холодної» самовладности аристократичної верстви.

670

«Що правда, <…>, то правда, — „олімпійство“ не лежить в моїй натурі, і трудно часом буває витримувать олімпійський спокій» [11,28]. 

671

Такою самою етичною нейтральністю відзначається й  т в о р ч и й  ерос — пор. у «Ритмах» звертання до власної «пісні»: «тобі все одно, / що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі, / що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі, / що темнії хмари в хаос помішаєш, / що вбогу хатинку, останній притулок / важкою лавиною скинеш в безодню, — / тобі все одно! Той нехай собі плаче, / хто іскру лишив на шляху необачний, хто човен непевній воді доручив» і т. д. Погоджуючися з Ортегою, що шляхетська культура є «культура зусилля», варто пам'ятати, що це зусилля має для індивіда тотальний характер: для поета-лицаря noblesse oblige передбачає, серед іншого, і відповідальність за наслідки свого діонісійського шаленства. Було б страх цікаво порівняти під цим оглядом «розмірену» Лесю Українку з «безмірною» М. Цвєтаєвою (досі, здається, цього ніхто не робив): в останньої-бо, при всій любові до зовнішньої атрибутики лицарства (позуванні «в лицарському образі», з уявним щитом і девізом «Ne daigne», і т. д.), творчий ерос, теж бувши «священним правом» поета, зобов'язує (oblige!), проте, якраз не поета, а всіх інших, і на тих, хто його не шанує, поет сам «має право» вергнути «лаву ненависти» й прокльонів. Фінал «Поеми Гори» (NB: от і знов ця архетипальна «гора»!) М. Цвєтаєвої прецікаво продовжує намічений «Ритмами» вектор «за межі картини», за виставлені Лесею Українкою рамки: у «Ритмах» «Летить безумна пісня — стережіться! / Бо жаль ваги не має, так, як смерть!», — в «Поемі Гори» героїня нікого не остерігає, а, навпаки, сама «насилає» на траплених їй на дорозі свій смертоносний «жаль»: «Да не будет вам места злачного, / Телеса, на моей крови! / Тверже камня краеугольного, / Клятвой смертника на одре: / — Да не будет вам счастья дольнего, / Муравьи, на моей горе!». Це вже голос «нагірньої принцеси» — самозваного божества, впоєного творчим еросом як владою карати.

672

Наскільки глибоко вкорінена була така духовна аскеза в традиціях української шляхти, найкраще видно зі спогадів П. Скоропадського про отримані ним у дитинстві від діда, І. М. Скоропадського, уроки «гетьманського» виховання. «Пам'ятаю, йдемо ми з ним (дідом. — О. З.) фруктовим садом. Садівник дає мені кілька прекрасних груш. Я, звісно, збираюсь одну з'їсти. Дід звертається до мене й каже: „Якщо ти хочеш потім, коли будеш великий, бути чоловіком, якого інші шануватимуть, ти не мусиш робити того, що тобі підказує твій живіт, а те, що тобі підказує твій розум, і постійно себе в цьому вправляти різними способами. От у тебе грушка, тобі приємно її з'їсти, а ти скажи собі — ні, я її тепер не з'їм, а з'їм сьогодні ввечері або зовсім не з'їм, а подарую братові. Якщо ти постійно так у дрібницях робитимеш, ти собі розвинеш волю, і це тобі в житті дуже знадобиться“» (Скоропадський П. Спогади. — С. 387).

673

Докладніше про це див. у «Дискурсі модернізму…» С. Павличко (Павличко С. Теорія літератури. — С. 365), де вичерпно розкрито здійснену І. Костецьким «підміну понять» — перенесення акцентів з літературного тексту на «літературний побут».

674

На цю тему (відкриту ще М. Зеровим — у статті «„Руфін і Прісцілла“ (До історії задуму і виконання)»), див., зокрема: Гаджилова Г. Творча генеза тексту драми Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» та особливості характеротворення // Слово і час. — 2001. — № 4. — С. 51—57; Мірошниченко Л. П. Психологія творчості Лесі Українки крізь призму рукопису // Леся Українка і сучасність. — С. 122—131; та ін.

675

До речі:  є д и н и й  з композиторів класичної школи, кого, за свідченням сестри Оксани, Леся, яка любила виключно романтиків (Шуберта, Шопена, Шумана, Ґріґа та ін.), грала «для себе» на самоті (див.: Лариса  Петрівна Косач-Квітка… — С. 307).

676

У версії В. Стуса, з усіх наявних найліпшій («прекрасне — / то лиш початок жаху, який ми ще стерпіти в силі»), дещо неорганічно звучить оте «прекрасне» — категорія, взята з дискурсів радянської доби, але українській мовній традиції невластива: у часи Рільке в нас іще мовилося «краса», як це всюди й є у Лесі Українки (історично чутливіший М. Бажан навіть уживає тут архаїчного «красота», і воно таки точніше!).

677

Переклад В. Коротича (Єйтс В. Б. Лірика / Пер. з англ. — К.: Дніпро, 1990), на жаль, виконаний настільки неохайно, що скористатися ним не важусь із поваги до читача, незнайомого з ориґіналом

678

Першим на тичининське «роздвоєння Марії», а відтак і підміну ранньої «Пренепорочної» — «колективістичною, мадонною для всіх», звернув увагу ще В. Стус у «Феномені доби» (див. його: Тв. — Т. 4. — С. 289). Звідтоді про це писано немало, в т. ч. авторкою цих рядків, див.: Жінка-автор