Читати книгу - "Похорон богів"

був готовий і витягся зі стану, тим часом гетерія[28] «безсмертних» зачала палити ворожі човни. Прибічники Фоки розгубились, кияни й царські сотні зламали їхній опір і захопили стан — Фоці ледве пощастило дати якийсь лад поколошканим сотням. Він повів їх просто на Київський полк, але його несподівано схопила трясця: Фока впав з коня й помер. Ця смерть кинула в жах коромольників, кожен почав рятуватися як міг, а кого не порятували ноги, той упав під ударами київських мечів...

Доброчин слухав і намагався пригадати, що він думав у ту мить, коли вогняні стовпи над Вишимгородом-Деснянським раптом погасли. Тоді він просто радів, що стовпи так і згасли, дивлячись рожнами на Пониззя Дніпра. Ні про що інше й не думав.

І все-таки в тому знаменні щось було. Цареві ті стовпи показували на Фоку, а йому, Доброчинові, — на царя.

— Скільки лишилося в полку Звенка Претича? — запитав він.

— Шість тисяч; п'ятсот полягло, — відказав переяславльський сотник.

— Узавтра поведеш тисячний полк, — сказав світлий князь посадникові Вовкові. — Й разом із Звенком Претичем перейдете до булгар. А ти полишишся коло мене — з такою рукою тобі зараз не до меча, боярине Покотило, — сказав він, хитро посміхаючись.

Побите віспою обличчя сотника нап'ялось.

— Я не боярин, світлий княже, — подеревілим голосом сказав він, аби пересвідчитися.

Доброчин чітко повторив:

— Малий боярине Покотило, я тобі кажу, що ти не годен тримати меч потятою рукою!

Подзьобане обличчя сотника розслабилося й зайнялось червецем.

Доброчин звелів скликати воєвод на думу. В Покотиловій розповіді він уловив ще одну вельми цікаву для себе річ. Позаторік Варда Фока заманив до Нікеї Варду Скліра й кинув його в поруб. Але вже тепер, почувши про загибель свого мужа, вдова Фоки випустила Скліра й віддала йому меч. Доброчин повідомив про це думу, й Ждан сказав:

— Перекажи Звенкові, хай перекинеться на його бік.

— А чи не ліпше, — заперечив світлий князь, — передати полк Самуїлові? Чи великий нам з того буде зиск, якщо Склір зможе Василія?

— Один чорт, — озвався головний воєвода. — Що Василій, що Склір...

Думку Доброчина першим зрозумів Ілько Муромець.

— Та на ді-ідька нам той Склір? — звичаєм прогудів малий воєвода. — Ми ж хочемо цареву сестру? А той Варда Склір хіба царського роду? Якби ми хотіли потребиити царя — ми б могли й са-амі взяти Ца-аргород...

Голос у тридцятирічного богатиря був такий дужий і густий, що Доброчинові аж засвербіло у вухах. Він засміявся й підохотив інших воєвод, але всі вже схилились до його та Муромцевої думки. Він сказав:

— А заїдно споможемо й нашим родичам.

Після думи Доброчин затримав Любомира Вовка й сказав, щоб той домовився з царем Самуїлом, у який спосіб ударити на грецького царя.

— Самуїл ніяк не може взяти тої македонської Всррії, — сказав світлий князь. — Тож хай тепер одразу обстає Веррію, а ми в це ж верем'я підемо за Перекоп. Так і речи моєму сватові Самуїлу. А про наше домагання грецької царівни кажи так: «Коли вже ми надумали хреститися — треба бодай збити пиху з грецьких царів: царської доці ще не щастило взяти до рук жодному «варварові». Може, хоч великому київському князеві пощастить. Ну, а Самуїлів онук Борис був і лишиться законним Володимировим сином». Скажеш сватові так: «Доброчин клявся на мечі й ходив на роту!»

Доброчин витяг меча з піхов і поклав до ніг.

— І його дочки та небоги також не зобидимо, — сказав він. — Як врече Самуїл — так і вчинимо з Іванкою й Теодорою. Також іду на роту й присягаюся мечем!

ТОГО Ж ТРАВНЯ

В ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТЕ

Вирядивши Любомира Вовка з тисячею воїв за Дунай, Доброчин повів решту, дев'ятнадцять тисяч, понад морським берегом до Перекопу. Цього занедбаного рову з валом греки майже не стерегли — тут стояла лише сотенна засада, яка розбіглася на всі чотири вітри, вгледівши незліченну київську витягу.

Давній вал осунувся й майже засипав рів, геть порослий бур'яном та колючими кущами, й Доброчин з несподіваною тривогою подумав про Змійові вали, які теж пообсувалися й позаростали хащами. Досі руки не доходили до Змійових валів, але Доброчин сам собі поклявся, навіть торкнув пальцями руків'я меча, що коли в Корсуні все скінчиться щасливо, всі свої сили кине на Змійові вали: спочатку понад Россю та Сулою, щоб убезпечити Київ од наскоків орди. В княжій скітниці було досить срібла й золота, аби урядити кілька тисяч рядовичів та холопів на поновлення бодай крайніх валів. Бо їх востаннє поновлювали, певно, ще князь Оскол та жупан Житомир.

Від Перекопу дороги лишалося днів на два, але після першого поприща Доброчин спинив полк і не велів далі рушати. Ждана Будимировича мало не хапали чорти.

— Коли йдуть обставати город, — на диво стриманим голосом сказав він, — то не чухаються в дорозі, як, приміром, оце ми.

Вої купались у річечці й купали коней, дехто прав ногавиці та сорочки, й Доброчин показав рукою:

— Бачиш оно? Хай себе народ обпере й покупає коней, ідемо ж свататися до царя. А то що собі цар подумає? Скаже — варварська орда, негоже вдавати багрянорідну за варварина.

Вираз у світлого князя був такий, що Ждан мивоволі замислився.

— Чи ти не ждеш, поки всі грецькі орачі збіжаться до Корсуня? — спитав він.

— Чим більше в городі юрмовище, — кивнув світлий князь, — тим городу важче боротись.

До Корсуня приступили тільки через чотири дні. Доброчин звелів обстати город з моря й суходолу, «сухі» та морські ворота стояли на замках, стіни були кам'яні й високі, а біля кожних воріт і на згинах здіймалася пара веж. Між визубнями заборол на вежах і стінах зблискували люди в колонтарях і шоломах — кругліших за київські й без шпичаків. Такі шоломи не витримували удару мечем зверху: розколювались напополам. Але тепер зверху були греки, кияни ж ходили на перестріл од городського рову й здалеку придивлялися до стін.

— Оце нам і перше лихо, — сказав після старанного огляду світлий князь. — Не маємо баранів і пороків. Давно не