Читати книгу - "Похорон богів"

Доброчин звинувачував самого себе. Колись, іще безвусим юнаком, він придивлявся до стін Царягорода, стіни були вищі від корсунських і теж кам'яні, але проти київських вони здавалися йому беззахисними. Те саме Доброчин міг би сказати й тепер, однак якби мав зо два десятки баранів та пороків.

— Барани можна зладнати й тут, — сказав Ждан Будимйрович. — А от порока здатен зробити лише хитрець.

— Непроста виграшка, — згодився Доброчин. Він пригадав оборону Іскоростеня. В Свенельда теж були пороки та барани, потім кричннк Здан і собі зладнав кілька пороків, а проте це нічого нікому не дало. Деревлянські пороки боролися з варязькими, та й годі.

Але цього разу перевагу мали захисники: на кожній вежі стояло по малому пороку, певно, для каміння та для сулиць.

Приступ вирішили почати наступного ранку.

Вже після сходу сонця в задніх лавах почався якийсь рух. Биричі доповіли Доброчинові, що прибули світлий князь тмутороканський Воїжир та його корчівський посадник Дудко — міцнющий сімдесятирічний дідище. Вони привели двотисячний полк, до того ж могли при потребі підвозити з Корчева й Тмутороканя борошно.

Знаючи обложні хитрості посадника Дудка, Доброчин одразу ж запропонував йому взяти приступ у свої руки. Для приступу посадник вивів свій полк; дробини були наготовані ще вчора — сотня довжелезних і загрозливо хистких дробин, які вгинались під власною вагою.

Але спочатку треба було поперегачувати рів. Корчівський посадник одібрав з раті п'ять тисяч лучників, лучники підійшли до рову й повгороджували в землю щити, з-за яких мали стріляти. Греки на стінах захвилювалися й теж узялись виставляти стрільців.

Почалося напружене змагання. Лучники сиділи надто близько до стін, їх не вражали грецькі скорпіони та каробалісти — легкі пороки для метання голяків і сулиць, а проти такої тьми лучників греки не могли вистояти й попринишкали.

Тоді корчівський посадник заходився перегачувати рів. Поки лучники тримали корсунян у покорі, вої кидали в рів усе, що траплялося під руки: каміння, дерева, гілля, ратники підходили хвиля за хвилею, одні до рову, інші назад, і рів поволі заповнювався. Дудко розпорядився зносити найдовші стовбури, завчасно складені стосами. Стовбури з плюскотом падали на загатки й утворювали кострубаті мости, якими вже можна було сяк-так перескочити на той бік заповненого водою рову.

Греки схаменулися й почали обстрілювати гатників із скорпіонів та каробаліст. Почулись крики перших уражених, і Дудко наказав лучникам не шкодувати стріл. Крики стало чути й на стінах та вежах, а гатники продовжували гатити рів.

Лучникам піднесли важкі стріли з просмоленим клоччям, і незабаром на надбрамній вежі зайнявся скорпіон. Кияни побачили вогонь і привітали його буйним галасом, і коли на другій вежі зайнялися каробаліста й ще один скорпіон, Дудко кинув через рів тисячу воїв з дробинами.

Поки вої приставляли дробини до стіни, взявшись по десятеро за кожну, лучники обсипали заборола хмарами стріл. Греки не могли вистромити носа між визубнями. Та коли перші корчівці й тмутороканці підлізли до самих заборол, лучники вже не могли вільно стріляти. Греки стямились і наїжачилися вістрями сулиць. Уражені падали, конаючи просто на валу, лише найживучіші намагалися доповзти до рову. В одному місці грекам пощастило підважити дробину баграми й разом з десятком воїв турнути в рів. Обвішана тілами дробина падала повільно, а приречені судомно трималися за смертельно зрадливі щаблі. Ніхто з тієї десятки й не ворухнувся після падіння.

Дудко кинув на приступ ще кількох сотенних воєвод, вої один за одним дерлися й дерлись щаблями вгору, й кожна дробина нагадувала бджолиний рій, що вилетів з борті й обсів першу-ліпшу гілляку. Ліворуч од надбрамної вежі між визубнями заборола зчинилася боротьба: кільком тмутороканцям пощастило вчепитись у стіну й поперти оборонців, але це тривало коротку мить. Греки піднесли гарячі котли й почали обливати приступників окропом та смолою.

Під стінами знялося дике виття. Дудко пересвідчився в марноті своїх спроб і звелів густи в роги. Тмутороканці швидко відкотилися назад.

— Так не вийде, — сказав Доброчинові Дудко.

Під стінами та в рову лежало зо три сотні воїв, дехто був ще живий, і Дудко знову поставив лучників, щоб можна було позабирати зранених та мерців. Доброчин спитав у старого корчівського посадника:

— А як?

— Надоба в баранах та пороках, — пошкріб сиву щітку на підборідді старий.

— Це я й сам відаю...

Увечері Доброчин скликав на думу тисячних і деяких сотенних воєвод.

— Що маємо чинити далі? — спитав він.

Думок було безліч. Ілько Муромець прогув:

— Го-олодом...

Доброчин з самого початку схилявся до тривалої облоги й співчутливо кивнув. Город був переповнений: Доброчин недаремно дав змогу збігтися до Корсуня навколишнім орачам. І все-таки облога загрожувала великими клопотами. Треба було насамперед прогодувати таку тьму людей, а він не хотів розграбовувати грецькі села. Та й рать була настроєна зовсім не на те, щоб смагнути на пісках догори черевом: двадцять тисяч людей і невільників прийшли сюди боротися з грецьким царем, довести йому свою силу й зверхність; силою вирвати в нього те, чого він не хотів оддати охотою.

Доброчин сказав:

— Пошлемо до них удруге. Скажемо топархові[29] так: «Не попалили ми ваші села, прийшли не по ваші животи, лише по цей город. Здайтеся нам без боротьби, й ми нічого лихого вам не вчинимо: лише посидимо до осені й підемо вп'ять. Хочемо примучити вашого царя шанувати уклади. Він клявсь нам на хресті, а це враз охабився свого зароку».

З таким словом Доброчин уже звертався до корсунського топарха Іраклія першого ж дня. Топарх відмовився, він заявив: «Що скажу потім своєму цареві? Мене Василій повісить на церковному хресті».

Доброчин вирішив послати до нього вдруге. Сольство пішло вранці й швидко вернуло назад.

— Не хоче й слухати, — сказав головний сол Ждан. — Після вчорашньої боротьби ще дужче запишався. — Ждан додав: — А народу в городі тьма-тьмуща...

Доброчин утрете вирядив сла:

— Скажи тому топархові, що стоятиму тут хоч хай троє літ — а таки візьму Корсунь.

Але третє сольство теж нічого не дало.

Того ж дня Доброчин пішов на новий приступ. Тепер приступом водив Ждан, виладнавши воїв у «черепахи». Десятеро дружинників ставало під стіною в ряд, укривши спини щитами, дев'ятеро інших