BooksUkraine.com » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

139
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 185 186 187 ... 193
Перейти на сторінку:
нафти вбито тисячі дітей!

Інгуш середнього віку зауважив, що зарплати в центральній Росії і в її республіках різко різняться, громадяни однієї й тієї ж країни поділені на касти і є рабами. Жінка з Дагестану обурювалася, що їй дали компенсацію за зруйноване житло набагато меншу, ніж іншим, за національною ознакою, і вона поневіряється без постійного помешкання! Ми з мамою мовчали.

Революція не буває без жертв, незабаром нам довелося розбороняти діда і літніх жінок, які влаштували розбірки, дряпаючись і кусаючись. Слава Богу, зараз тиша!

Я пишу в дорозі. Почерк нерівний і некрасивий.

За вікнами промайнув мусульманський цвинтар. Його надгробки пофарбовані в зелений і білий колір.

Я почуваюся героєм казки В. Гауфа «Холодне Серце». Він подорожував у кареті з золотими монетами, але був позбавлений будь-яких почуттів. Ось і я — не почуваю нічого, щойно залишивши місто Ґрозний. Це моя батьківщина! Як кошеня, я боюся висунути ніс із коробки, де народилася. За вікном миготять пагорби, на них пасуться отари білих баранів, річка мов лезо кривої шаблі.

Учора я бачила Хасана на ринку. Хасан — мандрівник: він відвідав Мекку — священне місто мусульман. Відтоді до його імені додалося слово «Хаджі», адже він здійснив паломництво!

Нещодавно сивий Хасан провідував матінку, яка живе в гірському селі. Його матері більш ніж дев’яносто років! Хасан допомагав у господарських справах, запасав корм худобі. Але на галявині посеред лісу, де він косив траву, його мучив зловісний страх. Удень і вночі там лунали дивні клацання й тріск. Хасан, як людина, що глибоко вірує, вважав ці дивні звуки за дії шайтана, біса. Щодня він звертався до Бога по захист від чорних сил і джинів! Але виявилося, що близько сотні працівників спецслужб (!), ховаючись за деревами й кущами, тиждень спостерігали за ним. Вирішили, що Хасан — небезпечний терорист! Саме клацання від їхніх рацій він сприймав за підступи шайтана!

Коли вони до нього вийшли, сивий Хасан подумав, що невідомо, чого б злякався більше: того, що це виявилися співробітники ФСБ, чи якби це були все ж таки чорти з рогами й копитами. Стареньку матір не чіпали. Але вдома перевернули все догори дном, порізали й порвали всі матраци та подушки; самого Хасана роздягли догола і обшукали, сподіваючись знайти зброю! Коли військові зрозуміли, що сталася помилка і ніяким терористом Хасан не є, деякі навіть зніяковіли. Головний військовий сказав йому на прощання:

— Приходь і ти до нас як-небудь у гості!

На посту при в’їзді до м. Моздок усіх пасажирів обшукали, полазили по торбах. Це робили дама з автоматом і противний дядько. (Усі наші гроші від несподіванки я сховала в кишеню, але кишеню ніхто не перевірив!)

Чеченку-інвалідку, яка їхала з двома дітьми, хлопчиком і дівчинкою, змусили вийти з автобуса для зняття відбитків пальців. Потім дама з автоматом повернулася по торби цієї пасажирки й оголосила, що нікуди та далі не поїде. Літні росіянки зраділи:

— Так і треба! Чеченці всі погані!

Дід на них накричав, а мама моя сказала:

— Насамперед потрібно бути не росіянином і не чеченцем, потрібно бути людиною!

І всі замовкли.

Дама з автоматом підходила й кожного питала:

— Куди їдеш?! Навіщо?!

Бабуся Василівна встигла нас попередити про цей військовий блокпост: саме тут у неї військові відібрали всю пенсію.

Місто Моздок. Ми з мамою були в кафе: кислі котлети, які там продають, не стали б їсти навіть наші вічно голодні кішки! Ми сидимо на автовокзалі: вирішили з’їздити в російське село — подивитись, як живуть люди. Усе-таки тут мир, а не війна.

Тут багато хто п’є пиво. Це відразу впадає в око. Жінки носять штани. Як потворно! У Чечні носять тільки довгі спідниці. У мене «зникла» решта — сорок рублів, прямо з кишені! Загалом, здрастуй, Північна Осетіє!

Кругом таке… навіть писати про це соромно. Я сварю себе за те, що виїхала. Краще б сиділа в Кайли й няньчила Азамата. Понесла мене з Чечні нечиста сила!

Мама купила насіння у п’яної крамарки — літньої жінки.

Ще на мене справила враження бабця, яка серед білого дня на транспортній зупинці з пляшкою алкоголю перебувала в супроводі трирічного внука. Вона сьорбала міцне пійло і навчала дитину правильних манер поведінки!

— Колупатися в носі негарно, — говорила, гойдаючись, як маятник, бабця.

Місцеві дівчата з хлопцями на зупинці розпивають горілку. Мат навколо оглушливий. Чеченців немає. Усе здається чужим і тому страшним.

Ми розговорилися з місцевою жителькою. Жінка повідомила, що вони тут бідують і єдиний заробіток для них — війна в Чечні! Вони цій війні раді і не вижили б інакше!

— Я хочу влаштуватися медсестрою на Ханкалу, в Чечні, — сказала незнайомка. — Поки є війна — є робота! Там платять колосальні гроші — шістнадцять тисяч рублів! Тут таких зарплат немає. Тут — убогість, старі лазять по смітниках у пошуках їжі.

На зупинці юні дівчата і хлопці цілувались. Я дивилася на це з неприхованим жахом: у нашій республіці й за нинішньої розпусти про таке навіть не чули!

Хочу додому! Додому! Додому! А мама повторює:

— Тут — мир!

29.10.

Наші мандри тривають! Ми в російському селі, на кордоні Чечні і Ставропольського краю. Зустріли тут стару росіянку Свєту з міста Ґрозного. Вона прославилася тим, що склала донос на сусідів-чеченців і змогла вдало виїхати з Чечні. Від нас баба Свєта відсахнулась і не пустила за поріг.

Інші жителі села, щойно довідавшись, звідки ми прибули, зі страхом відходили й шепотіли: «Чечня», «Ґрозний», «війна».

— Люди настрахані. Думають, що всі з Чечні — розбійники, бандити або від тривалих війн збожеволіли, — пояснив нам дід, після чого швидко покрокував, спираючись на ціпок.

Транспорт у російській глибинці був відсутній. Тому, приїхавши в село, того самого дня не можна було звідти виїхати. Ми в буквальному значенні залишилися на вулиці — ніхто не хотів пустити нас переночувати (навіть за оплату). Усі в страху розбігалися. Швидко сутеніло. Багато жителів були п’яні, гучно між собою лаялися непристойними словами. Хтось валявся в калюжі, подібно до свині, хтось, похитуючись, блукав у пошуках спиртного.

Наш вигляд у довгій одежі та хустках викликав жах. Наче ми були ангелами, які прийшли покарати їх, так швидко, незважаючи на алкогольне сп’яніння, пересувалися нещасні. Один чоловік, побачивши нас, завив, згадав водночас Бога й сатану, назвав нас «чеченами», після чого рачки зник у найближчих кущах.

А жінка, з якою ми спробували заговорити, так побігла геть, що впустила пакет із хлібом і, незважаючи

1 ... 185 186 187 ... 193
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."