Читати книгу - "Жінка в пісках"

Він пропав безвісти, клієнтчиного брата вбито, його підлеглий Тасіро заподіяв собі смерть, а дружина ні разу не дзвонила, тож мені залишилася тільки жінка, що чекає по той бік вікна. Всі щезають. В очах моїх товаришів по службі, як це не дивно, мабуть, і я — один з тих, що зникли. Ні, не тільки я, але й жінка, що сама з собою розмовляє і прокидається лише від пива, адже її існування може підтвердити хіба податковий інспектор муніципалітету. Смішна гра в піжмурки, коли нікому гратися.

Хоч як блищить ртутний ліхтар, нічого, крім темряви, не видно. Іноді прибуде автобус, пролунає чиясь хода, а людей не видно... Залишилась тільки виснажлива темно-порожня перспектива... Однак я чекаю... Повільно йду, спиняюся, повертаю і знову йду назад... Я чекатиму вічно... Чекатиму разом з нею... Десь далеко гримнули двері, гуркіт побіг по водогінних трубах і зітханням землі пролунав у моїх вухах. Повітря пронизало тихе собаче виття. Однак чому всі зникають?..

Я майже певен, що хтось за мною стежив. Цієї ранньої пори, коли надворі ще все сіре, але вже виразно проглядають обриси предметів і фари на автомобілях починають гаснути, в кав’ярні «Камелія» ще світиться, а тому крізь вічка чорної сітчастої завіси я добре бачу, що відбувається всередині. В кав’ярні, завжди такій безлюдній і непривітній, тепер стільки темних постатей, така тіснота, що, здається, там нікуди й голці впасти. У повідомленні доведеться переправити дату з чотирнадцятого на п’ятнадцяте лютого і цього, очевидно, буде досить... Мабуть, зсередини вулиці не видно, бо майже всі чоловіки обернулися до стойки і ніхто не поглядає з осторогою надвір. Правда, можна припустити, що доглядач автостоянки якимось чином потай сповістив про мене...

Зрештою, і я не мав чого остерігатися. Моя ціль — зустріти когось із завсідників і розпитати про зниклого чоловіка. Я знав, що маю справу з людьми неговіркими, а тому не збирався витягати відомості у них силою і, хоча став уже безробітним, ще не думав шантажувати їх викриттям незаконної посередницької контори. Звернувши увагу на те, що оголошення «Потрібна офіціантка» переписане заново, я легко штовхнув знайомі двері — і саме тоді, коли прослизнув у гамір і задуху...

Я навіть не встиг як слід роздивитися. Лише наткнувся на дві чи три пари ворожих поглядів, і в ту ж мить чиясь рука з-за дверей схопила мене за горло, притягла до себе, а друга вперіщила в потилицю. Ні, це не була рука, а, напевне, кийок, гнучкий гумовий кийок. Голова запаморочилась, наче я став догори ногами. В роті присмак шлункового соку. Мене били в обличчя, стусали ногами, та особливого болю я не відчував. Він з’явився лише тоді, коли мене винесли надвір, кинули біля автомашини і взялися гатити носаками в голову й крижі. Різкий біль вибухнув фейєрверком, пробіг іскрою і кольнув у серце. Мабуть, саме завдяки йому я опритомнів. Хтось відчинив дверцята, хтось інший, схопивши мене під пахви, заштовхнув досередини. Силоміць запхавши мої ноги під щиток управління, напасники люто хряснули дверцятами. Відразу видно, що майстри таких справ. Шкода тільки, що того першого, який підняв на мене руку, я не міг упізнати.

Біль повернув мені сили. Я ворухнув плечем — на щастя, воно не пошкоджене. Руки в крові. Заглядаю у дзеркальце — обличчя теж закривавлене, ніби навмисне хтось розмалював фарбою. Ніс розпух, ледве дихаю. Витягую з-під сидіння старого рушника для протирання вітрового скла й хочу витерти кров. Та запечену кров так легко не витреш. Здається, вона все ще тече з носа. Затиснувши його пальцями, відкидаю голову назад і жду. Однак гаятись я не можу. На вулиці ще безлюдно, але вікна кав’ярні вже перетворилися на чорне дзеркало, а навколишній краєвид набрав звичайного забарвлення. Ранок настає швидко. Незабаром на тиху вулицю висиплять люди. З роз’юшеною фізіономією не варто показуватися їм на очі. Скручую паперову серветку і затикаю носа. Відчуваючи на собі погляди з вікна кав’ярні, поволі від’їжджаю. В темній сторожці автостоянки, на жаль, не видно старого доглядача.

І знову біле небо... І біла дорога, що ніби стикається з небом... Ртутні ліхтарі вже заплющили свої очі, дорога ширшає — на око метрів із десять... Тільки в під’їздах будинків, на сходах, ще зачаїлась нічна пітьма... Останній молочар на велосипеді розминувся зі мною і, забрязкотівши порожніми пляшками, спустився по схилу.

На щастя, перехожих нема, і я мерщій, перестрибуючи через дві сходинки, біжу сходами вгору... От і білий дзвінок на білих залізних дверях з темно-зеленим одвірком... Минув лише один день, а в мене таке відчуття, як у моряка, що не був на суші цілий місяць... Хай що завгодно означає смугаста штора, але тепер, коли моє обличчя в крові, я маю право зайти.

Нарешті після другого дзвінка шторка навпроти вічка у дверях відхиляється. В таку пору затримка зовсім природна. За хвилину чути, як бряжчить ланцюжок. Ворушиться клямка, широко розчиняються двері, й жінка, як і я сподівався, перелякано питає:

— Що сталося? Так рано...

— Це мене в «Камелії»... Дозвольте вмитись.

У передпокої начебто не видно чоловічого взуття. Жінка, з сіткою на голові і в якійсь дивній ватяній піжамі, схожа скоріше на хлопця, ніж на натурницю з кольорового фотознімка, який я уважно розглядав протягом двох ночей.

— «Камелія»? Та кав’ярня?

Скидаю пальто й піджак — рукави й комір сорочки в крові. Намочивши вату в теплуватій воді, приготованій в умивальнику, обережно витираю закипілу кров і коротко пояснюю, як усе сталося, важко, більше, ніж треба, зітхаючи. Тривожні відомості, одержані від доглядача автостоянки... розповідь водія Тоями, що їх підтвердив... незаконна посередницька контора для влаштування водіїв на тимчасову роботу.

— Краще рану не тріть. Змінити воду?