Читати книгу - "Жінка в пісках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мабуть, це кров з носа... А так поранення начебто невелике... Пече, мабуть, подряпина...
— Невже ви щось таке зробили, що вони так вас побили?
— Побили — виходить, заробив.
— Такі люди понад усе хочуть залишитися непоміченими.
— Ви знаєте, що Тасіро-кун заподіяв собі смерть?
— Заподіяв смерть?
— І чому всі намагаються утекти?
— Що його спонукало? Була якась причина?
— Причина?.. Знаєте, можна було б довго про це говорити, але... одне слово, він збився з дороги... Питав себе: «Де я? Чи справді живу так, як вважаю правильним?» — і не знаходив відповіді... Підтвердити могли б інші, та ні один з них не глянув в його бік...
— Отже, я найперша мала б заподіяти собі смерть, правда? — Нараз її голос знову пожвавішав.— Було б добре, якби вам підійшла чоловікова сорочка... Спробуєте вдягти?
— Через нього я втратив роботу. Мій шеф страшно боїться поліції. Як тільки помітить, що пахне неприємністю, винуватця негайно звільняє. Ну то як, дозволите мені провадити розшуки ще два дні, коли я став безробітним?
— Невже і я винна?..
— Бачу, ви поміняли штору.
— Облила кавою. Здається, це було позавчора, ага, в день братового похорону... відразу після зустрічі з вами... Плями від кави погано сходять... тому я віднесла її в хімчистку... Я начебто з кимось розмовляла, і він попросив принести кави... Поки наливала, все було добре, а як понесла, рантом ззаду мене залоскотали...
Несподівано мене занудило. Різкий біль вибухнув на дні очного яблука, відбився зсередини черепної коробки і, сфокусувавшись на потилиці, стиснув горло.
— Знову марили чоловіком?
— Можливо... Бо так умів лише він.
— Жовта штора мені більше подобалась.
— Через два-три дні я її знову повішу.
— Залишилось п’ятдесят вісім годин. Дві доби і десять годин... до того часу, коли угода про розшук перестане бути чинною... угода на тиждень, але неділя не зараховується...
— Я піду працювати. Можете не турбуватися...
Нудота підступає до горла. В шлунку стає важко, наче туди напхали глини...
— Тільки в самому Токіо, здається, понад вісімдесят тисяч водіїв таксі. Великих таксомоторних фірм приблизно чотириста, а з урахуванням малих — понад тисячу. Навіть якщо обходити їх щодня, то більше п’ята не відвідаєш...
— Вам погано?
— Ага, трохи...
— Ви б краще лягли...
Головний біль і нудота звузили поле зору, а вся свідомість безсоромно прикипіла до її маленьких рук, що підтримують мене за передпліччя. Наче в них центр всесвіту. Зігнувшись уперед і ледве пересилюючи нудоту, я вперше проникаю у спальню... неприбрана після спання біла постіль... на ній заглибина від жінки... ніздрі забиті кров’ю, і ніс не мав би відчувати запаху, але я його вловлюю... від середини ліжка до стіни заглибина... гніздо для мого сну... фіолетова перетинка на розпростертій жаб’ячій лапці...
— Пробачте... але порівняно із справжнім містом намальована нами карта надто спрощена...
— Коли в грудях болить, вам краще не говорити... Залишилось ще тридцять чотири години...
Жінка сидить на підлозі коло ліжка і, перебуваючи поза полем мого зору, пильно стежить за мною. Та чи справді стежить? А може, як той гість, що його вона пригощала кавою, я зарахований до привидів, які виконують роль слухачів її монологу...
Велетенське серце, що б’ється хтозна для кого... Місто... Змінивши позу, я шукаю її... Але ніде її не знаходжу... А де ж я, на якого дивиться жінка, котрої немає?..
— Котра година?
— П’ять хвилин...
Нараз коло моїх ніг спалахнув торшер, і я побачив перед собою жінку. Ватяну піжаму вона змінила на жовтувате кімоно, сітка з голови зникла, волосся розсипалося по плечах.
— П’ять хвилин на котру годину?
— П’ять хвилин тому договір про розшуки втратив чинність.
— Як? — Від несподіванки я підвожуся на ліжку.— Що ви маєте на увазі?
— Та ви не хвилюйтеся.— Жінка відвертається і, ступивши кілька кроків, стає посередині кімнати.— Я вирішила завтра йти на роботу.
Перед тим як вона повернулася, на її обличчі промайнула невиразна, наче веснянка, тінь, залишивши на моїх губах легкий присмак. Невідомий спогад защемів у серці. Я чомусь здогадався, що вона робила навпомацки. Тепер її погляд ковзає вздовж стіни, коло якої стоїть ліжко, мимо столика перед дзеркалом, до вікна... На ньому проста каштанова штора з білими квадратиками...
— Що ви побачили?
— Вікна...
— Ні, не те, я питаю, що бачите у вікні?
— Вікна... багато вікон... Вони поволі гаснуть... Тільки зараз стає ясно, що там живуть люди...
— Отже, вже ніч?
— П’ять хвилин...
— Я так довго спав?..
— Ще ні... лише тепер
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка в пісках», після закриття браузера.