Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

«національно свідомої» інтеліґенції: все, що робить її Люба Калиновська (хай то буде акушерська практика, читання селянам «Кобзаря» чи опікування сином служниці), в кожному моменті заряджене націєтворчим смислом, — все це, в економічних термінах кажучи, «примноження національного багатства», а в екзистенційних — розбудова українського «дому буття». Пор. відгомін цієї самої настанови в листі Лесі Українки «з чужини» 29.12.1911 p.: «навіть самотою та в своїм краю не може бути так непривітно, як із близькими людьми, та на чужині; бо там у тебе кожен твій крок, кожне слово може комусь і чомусь на користь бути, <…> а тут… ні собі, ні людям» [12, 377] (курсив мій. — О. З.).

767

«Літерати звикли на очі друкарських робітників мало вважати, але так не слід би робити, принаймні літератам демократичного напрямку.  Я з принципу виробляю собі чіткий почерк і стараюсь подавати чисті скрипти до друку <…>. Я знаю напевне, що нечіткі скрипти зменшують щоденний зарібок зецерові, бо  платиться від аркуша, а не від часу <…>. Простіть за сю «лекцію», але  Вам, може, се просто не спадало  на думку» (Косач-Кривинюк О. Леся  Українка… — С. 665).

768

Дозволю собі нагадати, що своєю «українізацією» молодий граф Шептицький завдячував усе-таки насамперед В. Антоновичу, подібно як головний «модернізатор» Галичини — І. Франко — мав своїм учителем і «провідником по українству» все-таки М. Драгоманова. Тобто, ми й тут у кінцевому висліді виходимо на нашу «локальну спільноту», яка іррадіювала в українській культурі за біблійною логікою «Авраам породив Ісака, Ісак породив Якова» (це логіка всякої традиції взагалі — та, про яку писав Фромм: коли передаються не знання, а цінності, на особистісному прикладі).

769

Напрочуд точний тут у своїх історичних інтуїціях В. Стефаник, який О. Кобилянській 1898 р. так прямо й писав: «Я не люблю руської інтеліґенції <…>. Не можна любити те, що вродилося тому п'ятдесят років і є маленьке та до того миршаве». Натомість у «мужиках» він пошукував якраз цінностей традиційно-шляхетських — «мужніх», героїчних, зовсім-таки за логікою «старого» українського народництва: «Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться» (Цит. за: Стефаник В. Публіцистика. — К.: Держ. вид-во худ. літ-ри, 1953. — С. 84).

770

Див. розд. VII, прим. 151. (в електронному варіанті — прим. 708. — Примітка верстальника).

771

Токвіль А. де. Цит. праця. — С. 178.

772

Ще раз наголошу, що «російський» і «український» тут не етноніми, а виключно «культуроніми», умовности яких я цілком свідома. Для нашого сюжету немає жодного значення, що, наприклад, серед російської революційної інтеліґенції був неміряний ліком відсоток українців і що «вибір орієнтації» не раз бував справою чистого випадку (з двох єписаветградських однокашників-гімназистів, двох друзів — Жені Чикаленка й Сашка Тарковського, — перший потрапляв до В. Антоновича й ставав потім громадівцем, «українським Соросом XIX ст.» й УНРівським міністром, — а другий зустрічався з народовольцями й назавжди позбувався української ідентичности, зостаючись в історії батьком російського поета й дідом російського кінорежисера). Питання, чи і якою мірою українці культурно (а не самим лиш числом) вплинули на російський революційний рух, і чи не вони-таки його й допомогли радикалізувати своїм «козацьким волелюбством», можна наразі ставити хіба що платонічно, — серйозні дослідження цієї теми (див.: Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — С. 76—86) у нас лишились обтяті в сповитку (навіть листування М. Драгоманова з А. Желябовим досі не опубліковано, і той факт, що Желябов був «свідомим» українцем, близьким до одеської Громади, з сучасної свідомости цілком випав), — а вплив тут уже далеко не такий очевидний, як у сюжеті з декабристським бунтом, котрий іще без вагань можна вважати іманентним фактом української історії, і без спеціальних студій не обійтися. Тому за провідну нитку культурної атрибуції я все-таки приймаю те, що найбільш незаперечно видає «інтеліґенцію традиції» — і в чому «українці» найкатегоричнішим чином і розійшлися з «общеросами» (навіть «кровно спорідненими»!): все той-таки незмінний лицарський кодекс, «етичний ценз», котрим із ресурсів українського руху навідріз виключалися засоби не лише «терористичні», а й «крутійські» [6, 226], і завдяки котрому серед громадівців не тільки «не було злодіїв, хабарників, чорносотенців», а й «ніколи не було жадного предателя чи провокатора» (Чикаленко Є. Спогади. — С. 210), — річ, для російського руху абсолютно непомисленна, таки справді «поза межами можливого»!

773

Цит. за: Кистяковский Б. В защиту права (Интеллигенция и правосознание) // Вехи. — С. 130.

774

Див.: Там само. — С. 122—149.

775

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — Москва: Наука, 1990. — С. 91.

776

Див., напр.: Тихолаз А. Платон і платонізм в російській релігійній філософії другої половини XIX — початку XX століть. — К.: Парапан, 2002. — С. 262—300.

777

Цит. за: Михайлов О. Пленник культуры // Мережковский Д. С. Павел І. Александр І. Вольная Россия. — Москва: Московский рабочий, 1989. — С. 5. Пор. аналогічне зізнання Н. Бердяєва: «У мене ніколи не було відчуття походження від батька й матері <…>. Я не люблю родини й родинности, і мене вражає прив'язаність до родинного первня західних народів» (Бердяев Н. Самопознание. — С. 14).

778

У наших шістдесятників це була така сама лайка, як у Ґорького й Маяковського: «Я думав, що ж, міщани, ну, міщани, / Із пледами, торшерами, борщами, / Вареннями з малин, суниць, ожин» і т. д. (М. Вінграновський. «Учора ще я в цьому колі жив…»), з одною тільки поправкою на «місцеву специфіку» — «розпрокляття» «міщанству» з уст українських шістдесятників летіло, серед іншого (і найщирішеї), «за убрання в мову, як в одежу», — за легкопіддатність на русифікацію. Слівце, як бачимо, запозичене й адаптоване «до місцевих умов», але «старе», питомо українське його значення й справді вже не годилось, бо «міщанин»-городянин радянського часу не мав геть нічого спільного з традиційним українським міщанством — великим «третім станом» нашої Реформації, який іще застали Нечуй і Старицький і належністю до якого ще пишалися їхні герої («Та хіба ж міщанину пристало бути свинею?» — шпетить Голохвостого Секлита Лимариха, і вона ж формулює перед «запанілими» Сірками й міщанський становий «кодекс чести»: «ваш батько м'яв шкури і з того хліб їв, я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь». — курсив мій. — О. З.). На сьогодні це ще одна «мертва культура» — індустріалізації, початої миколаївською, а закінченої сталінською імперією, українське міщанство не пережило.

779

Мережковский Д. Грядущий Хам. —