Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

780

Там само. — С. 116.

781

Там само. — С. 109.

782

Бунин И. Из «Великого дурмана»// Бунин И. А. Окаянные дни. — Воспоминания. Статьи. — Москва: Сов. писатель, 1990. — С. 340.

783

Див.: Волков С. Разговоры с Иосифом Бродским. — С. 277.

784

Ортега-і-Гасет X. Бунт мас // Вибрані твори. — С. 54.

785

Там само. — С. 73.

786

На думку Ортеги, «людське суспільство, хоч-не-хоч, є завжди аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством у міру свого аристократизму і перестає ним бути в міру того, як утрачає аристократизм» (Там само. — С. 21), — теза, справедливість якої потвердили засадничо антиаристократичні, в ортегівському сенсі, тоталітарні режими, при яких громадянське суспільство справді «перестає бути», — його поглинає держава.

787

Вся спортретована Достоєвським «бісівщина» — від прокушеного Ставроґіним губернаторського вуха до майже «ґепеушних» за стилістикою проектів Пєтруші Вєрховєнского — є, в істоті, те саме «свавільне безґрунтянство» Мережковського, і легкість, з якою — як ніж у масло — це відверто хамське паношення «бісів» і «бісенят» входить у найреспектабельніші суспільні прошарки й вітається там із тим самим захватом «тоталітарної колаборації» (докладніше про неї див.: Арендт Г. Джерела тоталітаризму. — К.: Дух і Літера, 2002. — С. 376—389), із яким потім Срібний вік вітав «футуристичні» хуліганства Маяковського (скакання по столах, лигання страв із чужих тарілок і т. д.), найяскравіше засвідчує глибинний, трагічно задавнений невроз імперської культури, її відзначену ще Чаадаєвим плиткість в собі самій, непевність себе, брак внутрішніх орієнтирів — словом, класичну «хворобу розриву».

788

Шерех Ю. На риштованнях історії літератури // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 373.

789

Наскільки цей дух був генетично російській культурі неіманентний, найкраще видно з Пушкіна: хоч би з того, як у нього столичний «денді» Онєґін та «поклонник Канта» Лєнський розмовляють про жінок — не про актрис чи кокоток, а про жінок свого кола, з одною з яких Лєнський збирається одружитися: «Кругла, красна лицом она, / Как зта глупая луна / На зтом глупом небосклоне», — виносить Онєґін нецеремонний вердикт після перших «оглядин» другової нареченої. Правдивий «ґеттінґенець» уже в цьому місці мав викликати би такого хама на дуель за образу своєї дами, але Лєнському й не в гадці щось подібне, оцінка всякої жінки «за фізичними статями» ще є для російського дворянства нормою, — жінка в цій культурі ще не стала «дамою» у європейському сенсі: уже набравшись у Європи передових ідей та пилочок до нігтів, чуттєво всі ці «петербурзькі денді» 1820-х ще далеко не «окуртуазились» (в іншому місці й сам Лєнський по-простацькому ділиться з Онєґіним радістю від того, «как похорошели / у Ольги плечи! Что за грудь!»). Завважмо, що сучасниками Пушкіна така «мужицька» брутальність у ставленні до жінки ще не помічалася, — першим її помітив щойно Д. Писарєв, у 1860-ті, — й з анахронічним обуренням напався на Пушкіна, замість оцінити різницю в «часах і звичаях» — ту різницю, якою російська чуттєвість (і сам Писарєв!) якраз сповна завдячує Турґенєву, і тільки йому.

790

Знов процитую Мережковського: «писаревське «руйнування естетики», на жаль глибоко національне», «це застрягло десь у звивинах  нашої фізіології і нема-нема та й проявиться «лихим оком» щодо всякої естетичної форми, як даремної розкоші. Не те щоб ми стверджували прямо: гарне — неморальне, але ми надто звикли до того, що моральне — негарне» (Цит. пр. — С. 115), — нотабене, це говориться про інтелігенцію Срібного віку, найбільш «естетствуючу» в усій російській історії!

791

До того, що в сучасному ліберальному дискурсі зветься «культурною інакшістю», Леся Українка ставилася не просто «політкоректно», а з тим максимумом гуманістичного вирозуміння, який взагалі внеможливлює міжкультурні бар'єри, її маленька поема «Се ви питаєте за тих…» (1906 р.) — про самогубство в імперській армії двох «якутів-дикунів» — то своєрідна реверсія того самого «конфлікту цивілізацій», який маємо в «Боярині»: для солдата-оповідача звичаї якутів так само «дикі» й «негарні», як для Оксани московські: і святкувати якути не вміли — на свято знай «нап'ються й спати ляжуть», і пісні в них — «зовсім рипучії ворота», і т. д. Але при тому автор (і читач!) оплакує саме цих убогих «дикунів», загиблих, які Оксана, од «жалю по ріднім краю» (в обох творах, в поемі і в драмі, вирок виносить той самий персонаж — лікар, і майже тими самими словами), — як і Оксана, трагічних жертв культурної несумісности: тим трагічніших, що ніким не збагнутих у своєму горі, якого не вміли навіть висловити. Взагалі, «вищих» і «нижчих», «кращих» і «гірших» культур для Лесі Українки не існувало в принципі, психологічно вжитися в будь-яку, хоч би й найекзотичнішу, для неї ніколи не становило проблеми (досить згадати незакінчену повість з арабського «житія гаремного» «Екбаль-ганем»), отож причин усякого культурного конфлікту (а це таки один із її наскрізних мотивів!) у неї завжди треба шукати глибше.

792

«Яко ходихомъ первое в Болгарыи смотрихомъ, како ся кланяють в храминѣ <…> и нѣсть веселия у них, но печаль и смрадъ великъ, и нѣсть добр закон ихъ. И придохомъ в Нѣмцѣ, и видихомъ службу творяща, а красоты не видихом никоеяже. И придохомъ же в Грѣкы, и ведоша ны идѣже служать Богу своєму, и не свѣмы на небеси ли есмь быліѣ, или на землѣ: нѣсть бо на земли такого вида, или красоты такоя, <…> токмо то вѣмы, яко отъинудь Бог съ человѣкы пребываеть» (цит. за: Повість врем'яних літ. Літопис (За Іпатським списком). — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 170/172; курсив мій. — О. З.).

793

Знаменно, що найвдумливіші інтерпретатори Гоголя завважили навіть і в християнстві «Вибраних місць…» відблиски знайомої нам «неортодоксальности» — «войовничі, лицарські образи», притаманні «середньовічному світогляду»: «Як дивно мусили прогриміти ці сурми серед мирних садів російського письменства» (Мочульский К. Духовный путь Гоголя // Мочульский К. Гоголь. Соловьев. Достоевский. — Москва: Республика, 1995. — С. 39). Уже, здавалось би, похована, «українська душа» Гоголя все ще давала про себе знати — мимо його власної волі…

794

Бердяев Н. Духи русской революции // Вехи. Из глубины. — С. 254.

795

Взагалі, страх прикро, що наша русистика, замість користати на повну силу з багатющої «білоплямної» історії українсько-російського культурного діалогу, у переважній своїй масі продовжує, за колоніальною інерцією, дублювати обласний «філіал» русистики російської, де «український чинник» зазвичай іґнорується. Про Н. Бердяєва всім, здавалось