Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

– Напевно, ця сукня підійде і для прийому гостей, – говорила Інга, любовно розгладжуючи золотисте вбрання, в якому вона була на весільному обряді, – Вона така гарна...

– Краще вибрати іншу, – порадив  Адвіан.

– А на бал? Знову переодягатися?

– Звичайно.  Моя дружина має виглядати не гірше за всіх цих самозакоханих принцес. А вже вони, не сумнівайся, будуть міняти вбрання після кожного танцю.

– Навряд чи я до цього звикну. Мене дратує одяг, який я не можу вдягнути сама. Розумієш?

– Розумію! – кивнув Адвіан, – Після свята замовиш собі такі сукні, які забажаєш. І не обов'язково складні... 

– Щоб тобі легше було знімати, – засміялася Інга і запитала: – А ваші кравці зуміють пошити мені футболки та джинси?

–  Напевно зуміють. 

– Ти не проти, якщо твоя дружина буде носити штани? До джинсова тканина тут навряд чи знайдеться.

–  Анітрохи! – засміявся Адвіан, –  У нас дівчата інколи  одягають  штани, це нікого не дивує.

У двері постукали. Дві служниці принесли сукню для прийому гостей, яку надіслала королева Естелла: глибокого темно-синього кольору з широкими рукавами і чудовою сріблястою вишивкою.

Інге вона здалася ще красивішою, ніж золотиста.

– Послухайте, – зупинила вона служниць, уже готових вислизнути з кімнати, – ви не могли б забрати звідси хоча б половину всіх квітів?

– Тобі не подобається? – стурбовано запитав Адвіан.

–  Та ні, квіти прекрасні, але їх занадто багато!

Справді, коли вони повернулися до своїх кімнат, то Інга побачила, що підлога всуціль засипана букетами та квітковими пелюстками.   Ніжно-червоні   трояндові бутони пригорталися і до сліпуче-білих мереживних простирадл, що встеляли постіль.

Стіл з агатовою стільницею був заставлений вишуканими стравами на золотих тацях. У тонких  келихах із рожевого скла вже хлюпало темне, фіолетове вино, відбиваючи зблідлі вогники ранкових свічок.

Але Інзі  не хотілося ні їсти, ні пити. 

Її хвилювання ще більше посилилося – адже день здійснення пророцтва невблаганно наближався, і дівчина боялася, що усвідомлення цього не дасть їй змоги повною мірою насолодитися майбутньою ніччю з коханим. 

Але вона поки не наважувалася говорити про це Адвіану. Сьогодні вони нарешті стануть близькими повністю, а в неї таке відчуття, що їх до цього примушують, що це – з обов'язку.

– Так прибрати квіти? –  боязко запитала одна зі служниць.

– Так, заберіть стільки букетів, скільки зможете, – кивнула Інга, – а решта нехай залишається... Ці лілії теж залиште...

–  Що з тобою? – запитав Адвіан, притягуючи її до себе.

–  Не знаю, чи зможу звикнути, – зітхнула Інга, – занадто багато непотрібної розкоші. Це мене пригнічує. Служниці ці... я не хочу, щоб мені догоджали, розумієш? Я й сама можу приготувати собі ванну або посмажити картоплю на сніданок для нас обох. Звісно, делікатеси готувати я не вмію.

– Обговоримо це після свята, гаразд?

– Але ти згоден зі мною? – наполягала Інга.

– Я не впевнений, кохана... Але якщо ти розповіси мені про своє життя серед людей, то, найімовірніше, я краще тебе зрозумію! – чесно зізнався Адвіан.

– Ти маєш рацію, звісно... Ми з тобою з різних світів, і це треба враховувати, – зітхнула Інга, і в очікуванні, поки служниці зберуть квіти, підійшла до прочиненого вікна.

Адвіан пішов за нею.

– А я б не відмовився пожити трохи у твоєму світі! – сказав він, намагаючись підбадьорити пониклу дівчину. 

– І що б ти там робив? Утім, із твоїми даними... Голлівуд або модельний бізнес, – Інга взяла його руки і притиснула до свого обличчя. 

– Я поділяю твоє хвилювання, – сказав Адвіан, обіймаючи її, – але обіцяю: щойно ми здійснимо пророцтво і піднімемо  вишневе дерево, все зміниться. Відступлять страхи і сумніви. Уаджит почне набувати колишньої сили.  Тоді ми  вирушимо в подорож  по землям Дев'яти  королівств або  по підземними лабіринтам.  Там дуже багато стародавніх печер. Гадаю, вони сповнені всяких чудес... А коли повернуться виверни  то все стане, як було відпочтку!

– Я кохаю тебе, – сказала Інга і потягнулася до нього для поцілунку.

У цей час у двір замку в'їхав самотній вершник.  Слуги одразу ж кинулися до нього, щоб подбати про нього і  про його коня.

–  Та це ж  Бір! – здивовано присвиснув Адвіан, – Але  чому він один?

– Цей старий козел? –   сказала Інга  з огидою, –  Він теж приперся на свято?

– На жаль його запросили… Але тобі нема чого  турбуватися. Він і подивитися на тебе не наважиться...

–  Ми повинні його привітати?

–  Не обов'язково, якщо ти цього не бажаєш. Інша річ, якби він прибув з королевою…

Бір тому й поїхав через ліс, що хотів потрапити до замку раніше за Ролену.  Це – саме те, чого він прагнув.

Без Ролени   легше розібратися, що до чого, і в спокійній обстановці поговорити з Лулою. А ще Бір був не проти знову насолодитися її красивим пружним тілом.