Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Ходімо, швидше. Вже минув ранок, маємо сховатися від зайвих очей, на нас занадто помітний одяг.

Чи може через його слова, чи через безсонну ніч, але тоді мені знову здалося що моє обличчя палає, і я відчув, наче хтось вдивляється мені в очі, хоча нікого не було поряд. Тривога зайшлася в шлунку, наче недоварене яйце. Я смикнувся і хутчіш побіг за братом.

Ми вибралися, як виявилося, із північної частини міста, спустилися ровом і по доволі тонкому льоду переслизнули на зовнішній берег. Одразу ж і попрямували до переліску; йшли обережно, роздивляючись на всі боки. Кілька разів я обернувся на башти і стіни Букова, не в силах втямити як це ще якусь добу назад я прямував до міста сподіваючись на порятунок. А тепер…

Зараз ми були гірше ніж мертві -  ніхто не знав де ми і що з нами. На мить груди пробило холодом, що не мав до погоди жодного відношення. Я пригадав вовків, які трохи не зжерли нас дорогою до міста. 

Вітер жадібно й презирливо завив до нас з лісу і приніс з собою сильний лісний трунок. Я зрозумів що добряче змерз, бо зацокотів стиснутими зубами, а руки вже давно закоцюбили. Та ноги неначе самі несли мене вперед, щойно я згадав що у лісі є і інші, значно гірші створіння, аніж вовки. Нажаханий, я миттю наздогнав брата, той бадьоро крокував уперед. Не розбираючи шляху я біг по засніженій землі і ненавмисне злякав птаха у сніжній домівці, що зненацька з’явилася під моїми ногами.

Птах піднявся у повітря щойно ми наблизилися. І майже одразу зник у низькому хмаровинні. Родосвіт не зважав на те і помайнував далі, наче на схід, наскільки я розумів. Натягнув платка вище на обличчя, залишивши самі тілько очі, і попростував за ним.

Цього разу я не одразу наздогнав брата. Торбинки виявилися доволі незручними і важили добряче. Давили на плечі і кожного кроку норовили впасти. Кожні десять-двадцять кроків я зупинявся аби їх поправити на спині. Якоїсь миті я здався, зняв з себе сумки і потягнув по землі, залишаючи на снігу дві колії.

- Ми підемо до Гасд-Стоку? По лошака, так? А це далеко? - спитав я щойно нагнав Родосвіта. 

- Близько дня подорожі верхи, якщо без перепочинку.

- А як ми…

Родосвіт зачекав поки я переберуся через глибокий яр і піднімуся на інший бік змерзлого поля. Він глибоко дихав, але не був такий засапаний як я.

- Ні. Ми йдемо у сторону міста тільки до лісу. На випадок, якщо за нами слідкуватимуть.

Брат пішов далі, і я поспішав за ним. Захекався і видавав по слову за раз.

- Слідкуватимуть? Як? 

Брат нарешті помітив мою затяту боротьбу із торбами. Підійшов, узяв одну із торбинок, перекинув мені через голову і повісив на плече, і тепер торба висіла як поштова сума. Іншу торбу він повісив навхрест.

Родосвіт підтягнув мотузки.

- Краще?

- Так, дякую…а далі куди?

- Менше знаєш, краще спиш. Я маю…поміркувати. Не відставай.

Йти довелось доволі довго як на мене. Перші тіні я просто ступав вперед, а у скронях стукотіло: йди далі, йди далі. Подалі звідси.  Від Колодара, від Букова, від небезпеки. Та через деякий час я вигулькнув із власних думок і, роздивившись, зрозумів що місто вже зовсім далеко. Насправді, я не був певен де саме це місто було зараз, а де були ми. 

Ми перетнули одне за одним кілька змерзлих полів, на одному з них Родосвіт знайшов чиєсь гніздо під кущем у змерзлій землі; засипане снігом і льодом воно не привернуло моєї уваги, але брат розкопав його. 

- На жаль, ці куріпки загинули вже давно. Вони не їстівні. 

- А те гніздо, що ми бачили... - я вказав пальцем назад. - Чому ми не перевірили його?

- То було гніздо сирітки. 

Я ледь не скрикнув, і миттю осінив себе знаком Ір'є.

- Той птах не приносить смерть, що за забобони, - Родосвіт похитав головою. - Вони просто неїстівні.

Брат обережно закопав гніздо, і коли я спитав навіщо, тоді він дійсно здивувався:

- Ти може хочеш мавку навести на наш слід? Смерть притягує смерть, а від лісової нежиті не чекай нічого доброго, зрозуміло?

Я кивнув собі, наказавши власним щокам не червоніти від сорому за власну дурість.

Минула ще одна тінь, а за нею - ще одна. Я почав придивлятися до місцини, та дуже швидко мені спало на думку що ми просто прямуємо чагарниками, полями і дібровами туди, де нас ніхто не знайде. Знати б ще де саме це місце і коли ми прибудемо, але я утримувався від питань - чим далі ми відходили від міста, тим гіршим ставав настрій Родосвіта. 

Я чіплявся ногами за вмерзле в землю коріння, камінці і падав на сніг безліч разів. Намагався підвестися одразу ж, але з часом це виходило гірше й гірше. Втомлений, я не розбирав шляху і дуже швидко тремтіння у ногах переросло у гудіння. Падав частіше і щоб підвестися мені вже потрібен був час.

У глибині лісу я трохи підбадьорився - тут майже не було чутно вкрай остогидлого вітру. Проте я почав чути інше:

- Чуєш? Наче хтось стогне? Може там когось пораенео?

- Ми не підемо туди, - коротко відповідав брат, роздивляючись на всі боки, наче чекав нападу кожної миті. Мені від того ставало моторошно, проте втома давала про себе знати, і я більше боявся впасти і більше не встати аніж якогось там нападу.