Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Я намагався завмерти. Якоїсь миті я відчув поколювання холоду на щоках. Починався чи то дощ, чи сніг. Я молився щоб то був дощ, і моє дихання не було б таким помітним. 

Вдих. Порахувати до двадцяти. Видих. 

- Що це веземо? - до мене долинули голоси і коняче фиркання щойно я пристосувався дихати під власний рахунок. Княжий роз’їзд, чорт забирай!

- Тіла фезу, як не бачите, шанофний пану. Палимо покійникіф, як теє наказує Сфященний Фогонь.

- Ти давай менш патякай, криводло!

Як не намагався я приборкати серце, що зайшлося у стукоті коли вартовий спішився і підійшов до возу - все марно. Який там рахунок вдихів й видихів! І хоча мене прикривали тіла інших небіжчиків, я наче відчував що мене зараз побачать і схоплять. Бо я наразі все добре бачив крізь ті тіла, крізь свитку, що вкривала нас зверху, бачив широчезну морду князівського стража, що вже спішився і прямував до нас.

А з втікачами розмова коротка - смерть на місці.

- І кого ми тут палимо, дай-но подивлюся. 

- Шебраки, фаше панстфо.

- Йгоне, право слово, ти що, копирсатимешся у цьому багні? - крикнув до вартового інший вершник. 

Той ходив ближче. 

- Жебраки кажеш…

Я чув як він риється у тілах і через деякий час його довольний скрик сповістив про знахідку. 

- Нічогенькі чоботи, еге ж. Будуть малому.

Його поплічники тільки зареготали: 

- Йой, ти й у свині в заду скарб знайдеш, Йгоне!

Під дружнє улюлюкання вартовий забрався на коня і роз’їзд поїхав собі далі. Гробар мовчки продовжив свій путь. Ми вочевидь виїхали десь ближче до міських стін, бо почало добряче трясти на кожному оберті колеса. То на краще, казав я собі - так менше шансів що хтось побачить, якщо хтось із нас ворухнеться.

Нарешті по возу стукнуло чоботом і трясучка скінчилася. Мене добряче припорошило льодом і снігом, тож я ледве зміг розігнути ноги і руки щоб підвестися.

- Фаша зупинка.

Ми опинилися у якомусь закутку за напівзаваленими безлюдними хатками де виливали помиї і… викидали тіла. Яма виглядала глибокою і страшною. Єдине місце навкруги де земля була сіро-чорною. Я наблизився, торкнувся землі і одразу ж замарав пальці. То була не земля.

- Якщо цікафить файно, то це попіл зі спалених тіл, пане.

Я завмер і тієї ж миті кинувся витирати руки снігом. 

- А ти гадаф сфятці тіла закопують? Фогонь то найбезпечніше для усіх нас… Та годі балашок, - Горбань вказав на стіну за ямою. Вона частково просіла і виглядала не надто стійкою. - Фам сюди, шанофне панстфо. Хай щастить.

Наш рятівник працьовито скидав тіла до ями, де їх очікувала остання подорож. 

- Стривай-но, - вихопилося у мене. Горбань неохоче відволікся від роботи і подивився на мене так, наче і мене залюбки кинув би до тієї ями, байдуже що я був живий.

- Як буде нагода, перекажи, якщо твоя ласка, Ваніву Біжсвіту, що зараз лікується у лікарей вартових, що його кобила у стайнях князя і що ми повернемося. Неодмінно.

Горбань вишкірився і блиснув щербатим ротом.

- Не найліпша думка. 

- А ти не думай, а роби. То перекажеш чи ні? - встряг до розмови Родосвіт.

- Що матиму за теє? 

- Знання що допоміг добрим людям.

Горбань буркнув.

- Тим не наїсися. 

Родосвіт на це простягнув горбаню дрібну монету і той змилостився. 

- Якщо буде слушна нагода. 

Я відчайдушно відчищав стіну від змерзлого, згнилого листя, затягнувшого прохід, намагаючись зробити його не надто помітним здалеку. Побачив крихітний вузький просвіт у камінні, потягнув за лозиння і впав. Підвівся на ноги, а біля перетину вже присів Родосвіт й неголосно вилаявся: 

- Тихіше давай.

Згодом ми трохи розчистили стіну і брат оглянув кам’яну кладку, частково порушену часом і негодою.

- Так, малий. Ходи сюди. Бачиш оцей розлом, тут пройдеш тільки ти, але не я. Тож ти маєш справу. Пролізай й розбирай стіночку з того краю. Але не усяке каміння, а лише так щоб я протиснувся. Лаз крихітний, та якщо ми його зруйнуємо, то все завалить камінням і тобі доведеться йти далі самому. І давай, ворушися, вже майже світанок. 

- А як я зрозумію які камені витягати?

- А ти побалакай із ними, розпитай за життя, - крізь зуби буркнув брат, та я почув і щоки зачервоніли з вухами до пари. 

- Я тобі казатиму, - додав він вже голосніше і я поліз. 

За якусь чверть тіні Родосвіт зміг пройти тим лазом. Ми перетягнули усі торби; брат почепив на спину арбалета, лук примостив ззаду на поясі, сагайдак - на боці. Потім повісив на мене дві торбинки, ще дві забрав собі й сховав під кожух шкіряну суму майстра. Він швидко замаскував прохід залишками сухої лози і скомандував: