Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Родосвіте, послухай…Я й не знав що у Гарчека є ті кляті коржики. Ходів собі, а бачу, він їх для псів заготував, поклав під миску собачу. Вони вже запліснявіли зовсім… - зітхнув я. - Нізащо ти б не помітив тії коржики. А я не знаю…я наче зовсім тієї миски не бачив, лише коржики.
- Гарна розповідь. І що це має значити?
Не дочекавшись відповіді він продовжив:
- Звідкись цей майстер знав про Злотана Гарчека і цю твою історію з крадіжками...
- Це було не для себе і це була не крадіжка! - випадково вихопилося у мене. - Я збирався заплатити!
- Чим це? Батьковим арбалетом? - поцікавився Родосвіт тоном, полишившим мене жодних сумнівів щодо його відношення до мене. - То остання річ, що ти мав обміняти на кусень хлібу. Він - твоя зброя і шанс здобути їдло у тяжкий час! Це найтупіше рішення, про яке я чув у своєму житті.
- Я би викупив його потроху.
Родосвіт поглянув на мене й зненацька міцно схопив за плече. Те відізвалося до мене гострим болем.
- Я бачив того Гарчека і я скажу тобі так - ти у житті не побачив би того арбалету більше, брате, - гірко мовив він і відпустив мене.
На дворі щось грюкнуло, Родосвіт миттю повернувся до грат і напружено оглянув пустий коридор. Я майже не дихав, застиг на місці. Тихо. Брат нарешті розслабив м’язи.
- Відпочинь трохи, якщо зможеш. За кілька годин нам знадобляться усі сили.
Я спустився на холодне каміння і знесилено сперся на грати. Брат зробив те саме.
- Що ми робитимемо? - у розпачі спитав я.
- Для початку виберемося з цієї діри, а потім думатимемо, - він влаштував шапку між головою та стіною і стулився на неї. На хвилинку закрив очі, майже одразу похитав головою:
- Якщо цей майстер справді знав батька, то в того був кепський смак на друзів, - процидів Родосвіт крізь зуби. - Добре що він ніколи вже не дізнається як мало важила його дружба.
Ранок сповістив про себе сірою та млясною млою, якою швидко насичилося затхле повітря буцегарні. У коридорі трохи посвітлішало, десь здалеку завовтузилися інші ув’язнені і знов затихли.
- Ми мабуть десь у низині, - промурмотів до себе брат, виглядаючи посланника майстра. - Відносно тепло та сиро. Або десь поруч трясовина, або…
Він замовк, бо наступної миті до нас долинув слабкий скрегіт коліс по кам’яній підлозі на іншому кінці підземелля.
- Тихо, - скомандував брат і дослухався. Декілька разів скрегіт сповільнювався та навіть затихав. Ми чули грюкіт грат, і важке дихання, а потім знов починалося те саме.
Нарешті процесія наблизилася настільки, що ми побачили того, хто видавав ті звуки. То був коротесенький чолов’яга у зеленому каптані; він впевнено штовхав перед собою досить тяженький віз.
- Гробар, - прошепотів брат.
І дійсно, на возі перед коротуном лежала чимала купа тіл. Я не міг відірвати від нього очей - чи це справді наше визволення?
Нарешті, візочок дістався нас. Придивившись уважніше, я розгледів русявого круглоголового коротуна із крихітними пальцями та майже відсутньою шиєю. Він справно добрався до нашої комори, оглянувши сусідні. Побачив нас, кивнув до себе і відчинив грати.
Я побачив що він до того ще й горбань. Його ніс почервонів і набух від постійних шмаргань, якими він щомити тішив слух. Очі здавалися завеликими для обличчя, проте губи навпаки - двома ниточками. Одяг, хоча і був залатаним, виглядав напрочуд охайним.
Ми замерли, а він, тим часом, вже витяг мерця із нашої казні і докинув на віз із іншими. Навіть не зауважив на вагу тіла, швидко і вправно впорався із ним. Потім, нарешті, поглянув до нас, наче до нас дійшла черга.
- Шого стоїмо, кого шекаємо. Плигайте і не фолушіться, - гнусаво мовив горбань. - Ши фас теж підсадити.
- Куди?
- До мене до голбу! До фозу, дулень.
Я миттю вийшов з камери і придивився до візочка - побачив наші торбинки цілими. І навіть батьків арбалет вцілів, лежав поруч із темною шкіряною сумкою із князівським символом на боці. І все це прикривала поношена свитка. Я не відразу зрозумів це, але я все це побачив крізь ту свитку. А зненацька і крізь тіла мерців. Злякався і замружив очі. А коли подивився знов - все стало як було.
Мене б знудило та не було чим, слава Ір’є. Закортіло вдихнути свіжого повітря та опинитися якнайдалі звідси, а для цього був лише один вихід. Родосвіт пішов першим, я за ним, намагаючись спокійно дихати і не думати про те на чому я лежу.
Горбань віз нас чорним ходом. Потім крихітними дворами, де-не-де підбираючи нові тіла й складаючи їх поверх інших на візку.
Я майже одразу заледенів, проте не ворушився як наказали. Зовні вже світало, і зовсім розвиднілося. Я скосив очі і побачив пусту дорогу попереду й високу кам’яну стіну з лівого боку. Праворуч вишикувалися старі дерев’яні будиночки, що сперлися один на одний наче п’янички, які вже не трималися на ногах. Та не було й жодного вогника у вікнах тих хатин.
- Ще залано оживати, малий. Не велтися.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.