Читати книгу - "Як змусити дракона-мільярдера платити податки, Олеся Глазунова"

Розділ 13. Портрет

До того часу, як Маніелла спустилася до вечері, у великій просторій столовій було облаштовано певний мистецький простір. Щоб художниця Ангеліна Александренко могла добре бачити гостю, навколо неї посадили музикантів, які грали чудові мелодії. Ангеліна мала можливість писати портрет, бо скарбнича сиділа до неї обличчям, а Оверлорд вів приємну бесіду.

– Дякую за квіти, – мовила жінка, усміхаючись.

– Я подумав, що тобі буде приємно. Перш ніж ми підемо до годинникової зали, хочу тобі розказати невелику передісторію, – запропонував дракон, звернувши увагу, що Маніелла вже майже закінчила з вечерею. Оверлорд хотів дати можливість художниці як можна довше спостерігати за прекрасною натурщицею. Дракон вже навіть місце підібрав у себе в кімнаті для портрету.

– Із задоволенням послухаю. Ти – чудовий оповідач.

– Мені приємно чути ці слова, але, думаю, що ти все ж мені лестиш, – мовив дракон та подивився прямісінько в очі Маніелли. Він дивився і розумів, що безнадійно потонув на дні цих двох океанів, втратив спокій, сон і геть загубив голову. Його шалене серце вилітало із грудей, билося пташкою об солодкі тенета того, що називається коханням.

– Чому саме годинники? – все ж перервала дивоглядки та запитала Маніелла.

– Думаю, що найцінніше, що ми маємо це – час. Ти можеш сказати, що дракони живуть набагато довше, ніж люди, але час має значення для усіх. Час проведений з рідними, з коханими – безцінний. Саме годинники відмірюють проміжки часу. Знаєш, у дитинстві я мріяв навчитись зупиняти та пришвидшувати час. Я жадав зупиняти годинникові стрілки, коли спілкувався з хрещеною. Я їй багато чим завдячую. Саме вона знайшла мене геть манюнім у блакитному яйці Фаберже серед лісу, – було видно, що Оверлорду важко згадувати ці часи. Він вперше розповідав такі інтимні речі комусь, вперше виливав душу. Він сам не розумів, чому хотів розкритися та розповісти це жінці з блакитними очима, яка сиділа поруч. – Вогняна дракониця виходила мене. Згодом знайшла і мою родину. Як виявилось, мене викрали. Мій біологічний батько та матір влаштували розбірки, кому ж мають належати діти. Так, я не один. У мене ще є брати й сестри, але ми рідко спілкуємося. Батько за життя був дуже працьовитим та винахідливим. Про це докладно можна прочитати у літописах, записаних Ларою Росою. Частина спадку батька дісталася мені. Як би моя, язик не повертається сказати «бабуся» не влаштовувала істерики, хрещеній вдалося відвоювати спадок, який належав мені. Спадок був не великий тільки кілька десятків тисяч. Я навчався, працював та дійсно здобув статус мільярдера. Я знаю, як заробляти гроші.

Маніелла слухала дракона та милувалася його рисами обличчя. Привабливий, мужній, аристократичний...

Художниця натхненно писала портрет. Маніелла та Оверлорд спілкувалися, усміхалися та головне – майже увесь час сиділи, дивлячись один на одного. Саме такими Ангеліна Александренко і зобразила цю пару.

Коли портрет був вже майже готовий, художниця подала знак. Оверлорд все зрозумів та запропонував Маніеллі пройти до годинникової зали. Пара, дійсно, втратила лік часу разом. Дракон розповідав, Маніелла запитувала, торкалася своїми довгими пальчиками до старовинних годинників та насолоджувалася красою моменту. Тільки коли найбільший годинник у зала сповістив, що вже дванадцята ночі, скарбнича все ж вирішила піти до своєї кімнати. Жінка подякувала за чудовий вечір. Дракон провів свою гостю до її дверей та одразу ж пішов до своєї кімнати, щоб побачити портрет, який мали вже занести до його спальні.

Фарби на картині були ще зовсім свіжими. На полотні Оверлорд пізнав себе та чарівну Маніеллу. Вони дивилися один на одного та усміхалися. Разом були щасливі, це можна було прочитати у їх очах.

Портрет Маніелли та Оверлорда, який написала Ангеліна Александренко