Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Хто навчив тебе плавати?

Не пам’ятаю, хто мене навчив плавати, але, певно, я навчився сам на Наталці, спостерігаючи за іншими хлопцями. Спершу я просто гріб по-собачому, як решта, але пізніше став плавати брасом, який ми називали жабка — так, як плавала мама в моєму дитинстві, а також по-козацькому, коли одна рука під водою рухається назад-уперед, а інша над водою розмахує над головою й пірнає, витягуючись із першою.

Як ви рибалили?

Ми ловили рибу руками або за допомогою довгих палиць із загостреними кінцями, як у списа, або просто кидали каміння. Рибалити вудками нам було надто нудно. Вудки були для дорослих, які мали досить терпіння стояти нерухомо годинами й чекати, доки риба клюне. Для цього в нас було забагато енергії.

Руками ловили рибу там, де берег був крутий і вода вимивала невеличкі заглибини, в яких полюбляла ховатися риба. Треба було обережно обмацати берег, щоб її не злякати, а коли знайдеш таку заглибину, повільно туди залізти; якщо там була риба, її ніжно пестили пальцями, щоб вона спочатку подумала, що то вода, і коли риба звикала до пальців, руку ставили в потрібне положення, поперек лускатого тіла, швидко затискали пальці й міцно тримали, щоб вона не вискочила. Риба була дуже слизька і часто висковзувала поміж пальців, коли видавалося, що її вже впіймано. Коли пестиш рибу, здавалося, що то у воді ніжно коливаються водорості.

Заглибини з рибою часто були глибоко під водою, й іноді над поверхнею стирчав лише твій рот, поки ти їх намацував. Бувало й так, що доводилося зануритися з головою, знайти заглибину й вхопити рибу до того, як закінчиться повітря.

За допомогою загостреної з одного боку палиці на рибу полювали на мілині, де вона плавала близько до поверхні, а її спина майже випиналася з води. Треба було поцілити палицею посередині спини й щосили глибоко встромити вістря, а це було нелегко зробити.

Однак найважче було ловити рибу, жбурляючи каміння. Це як полювати палицею, але поцілити каменем значно важче, і кидати, щоб її оглушити, треба справді сильно. Деяким хлопцям це вдавалося, але мені — ні.

Хоча якось я таки упіймав рибу, кинувшись на неї й затиснувши під собою. Це була чимала рибина, зі здоровенною головою і довгим хвостом з великими перами. Вона грілася на сонці на такій мілині, аж спина стирчала над водою. Рибина не ворушилася і, здавалося, дрімала. Я помітив її здаля, тихесенько підкрався й кинувся на неї всім тілом, ухопивши руками. Вона відчайдушно пручалася, намагаючись вислизнути, і мені довелося добре намучитися, щоб її втримати. На щастя, я зміг притиснути її до сорочки, в яку був вдягнений, тож вона не змогла вирватися. Якби не сорочка, я, напевно, її не втримав би.

Я викинув рибину на рінь подалі від води, де вона довго й розпачливо билася, підстрибувала, вигинаючись у різні боки й виблискуючи на сонці сріблястим тілом. Здавалося, це триватиме нескінченно, тож я схопив рибину, притиснув її рукою до землі й кілька разів вдарив по голові каменюкою, доки вона не завмерла.

Я бачив, як інші хлопці так чинили з упійманою рибою, тож подумав, що теж мушу. Я пишався тим, що зробив. Я вважав би себе дівчиськом, якби не зміг цього зробити.

Ви їли те, що зловили?

Зловлену рибу ми переважно чистили й пекли на багатті, яке розводили на ріні серед верболозу. Тримали її над вогнем на шпичках, зроблених з тонких прутиків. Смакувала вона чудово, солодке без солі м’ясо легко розшаровувалося, слід було лише зважати на кості.

Аскольдів тато замовив для нього й мене два короткі ножі в майстерні електростанції та шкіряні піхви в міського шевця, і ми гордовито носили їх на ременях і використовували для риби — розрізали, патрали, а потім чистили від луски.

Однак спійману велику рибину я відніс на плечі додому, нанизавши на паросток верболозу, який просунув крізь зябра й витягнув з рота. Того вечора ми нею повечеряли.

Ти грався з човнами?

Човни нас усіх дуже вабили, особливо мене з Аскольдом.

Тоді я був спочатку в третьому, а потім у четвертому класі й, вичерпавши весь запас книжок про козаків, читав геть усе. Але особливо я вподобав книжки про подорожі в далекі чужі землі й насамперед шукав саме їх. Найбільше мене захоплювало, що, аби дістатися до тих місць, треба подолати моря й океани; я почав уявляти себе моряком. Іноді я навіть ходив, як моряк: широко розставляючи ноги, похитуючись із боку на бік, наче на кораблі, який розгойдують хвилі. Причина, чому Аскольдів тато замовив для нас ножі, полягала в тому, що я надибав слово кортик в одній із книжок і запитав у мами, що воно таке, і вона пояснила, що то короткий прямий морський ніж. Мені сподобалося, як звучить слово, і промовляючи його до себе, я наче відчував, що тримаю ніж у руці, а тому повторював «кортик» постійно. Я розповів про це Аскольдові, і так ми отримали наші ножі.

Ми будували маленькі вітрильники з дощечок, висвердлювали дірки й устромляли туди палички як щогли, кріпили до них клапті паперу або тканини як вітрила й пускали їх на спокійніших відрізках річки. Одного разу для нас з Аскольдом зробили в майстерні човен з листового заліза, але він виявився заважкий і не поплив.

Та найкращими були човни, які ми іноді могли придбати в місті: з крихітним паровим котлом, куди наливали воду, й мембраною з фольги зверху. Запалюєш невеличкий недогарок свічки й встановлюєш під котлом, і коли вода закипає, мембрана починає вібрувати і пара пихкає з двох маленьких труб під човном, штовхаючи його вперед. Біда в тому, що мембрани тріскали скоро і їх не можна було полагодити. А невдовзі тих човнів уже не продавали.

Чи були інші ігри?

На подвір’ї електростанції лежали чималі залізні цистерни для зберігання мазуту, які закопують у землю. Вони мали великі круглі отвори зверху, а тому скидалися на підводні човни. Забравшись туди, ми вдавали, що ми підводники. Та незабаром нам заборонили туди лізти через небезпеку зазнати ушкодження.

Пригадую, що останнього року, коли ми там