Читати книгу - "Бог Дрібниць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цікаво, чому ті лисі прочани блювали всі на один манір, подумала вона, а ще цікаво, як саме вони це робили: у єдиному, добре зоркестрованому пориві (може, навіть під музику — наприклад, у ритмі якогось співаного в тому автобусі бгаджана[18]), чи все ж окремо, по одному.
Спочатку, коли шлагбаум тільки-но опустився, повітря повнилося нетерплячим чахканням двигунів, які працювали на холостих обертах. Та коли чоловік, який керував тим переїздом, вийшов зі своєї будки і на вигнутих назад ногах пошкандибав до ятки з чаєм, водії зрозуміли, що це надовго, повимикали двигуни і повиходили з машин трохи розім’ятися. Божество переїзду буцім безцільно кивнуло знудженою, заспаною головою — і поміж автомобілями враз ніби просто з повітря виникли забинтовані жебраки і продавці з тацями, де були розкладені шматочки свіжого кокоса та паріппу-вада[19] на банановому листі. А ще — холодні напої: кока-кола, фанта, трояндове молоко.
Якийсь перев’язаний брудними бинтами прокажений заходився просити милостиню під вікнами їхньої машини.
— Як на мене, це меркурохром[20], — сказала Амму, розглядаючи неприродно червоні плями крові на його пов’язках.
— Вітаю, — відгукнувся Чако. — Це голос справжньої буржуазії.
Амму усміхнулася, і вони з братом потиснули одне одному руки. Так, наче її дійсно щойно нагородили сертифікатом, що підтверджував належність до світу достеменних і непідробних буржуа. Близнюки такі миттєвості неабияк цінували і нанизували, немов перлини, у разок коштовного намиста — не надто, щоправда, густого.
Рахель з Естою притислися носами до бокових віконець «плімута». їм страх як кортіло скуштувати зефіру — ним торгували якісь розпливчасті діти потойбіч скла, — та Амму сказала «ні», твердо і переконливо.
Чако запалив цигарку «Чармінар», глибоко затягнувся, а тоді сплюнув крихту тютюну, що пристала була йому до язика.
Побачити Есту Рахелі було непросто, бо між ними горою здіймалася Крихітка-кочамма. Амму спеціально розсаджувала близнюків обабіч неї, щоб вони не билися. Під час суперечок Еста обзивав сестру «пожеркою-плодожеркою». Рахель у боргу не залишалася, називала його «Елвісом-пелвісом»[21] і витанцьовувала в нього перед носом, кумедно вихляючи стегнами, від чого він аж пінився з люті. Сили й можливості у них були рівні, тож коли доходило до бійки, та могла тривати безконечно, а все, що трапляло їм під ноги чи під руки, — настільні лампи, попільнички, глечики для води — трощилося на друзки або ламалося так, що відновленню вже не підлягало.
Крихітка-кочамма трималася обіруч за спинку переднього сидіння. Коли машина рухалася, тлущ на її руках важко колихався, ніби важка, щойно тяжка білизна на вітрі. Тепер він просто звисав м’ясистою запоною донизу, заступаючи Рахелі Есту.
На Естиному боці дороги стояла ятка, де продавали чай і черстве печиво з виноградного цукру, що лежало в засиджених мухами коробках з тьмяного скла. Ще там був газований лимонад у товстих пляшках з голубими мармуровими затичками — щоб не виходив газ. І червона скриня з льодом, напис на якій сумовито промовляв: «З кока-колою справи підуть ліпше».
На верстовому стовпі, схрестивши ноги і бездоганно тримаючи рівновагу, сидів Мурлідаран — місцевий юродивий. Його яйця і пеніс звисали донизу, де був вказівник: «Кочин — 23».
Мурлідаран був голий; лише на голову йому хтось припасував високу пластикову торбину, що нагадувала прозору шеф-кухарську шапку. Виду вона не заступала: через той пластик можна було розгледіти кожнісіньку річ, хоч і виглядало все те каламутно, мовби крізь пару над витворами того шеф-кухаря. Скинути ту шапку Мурлідаран не міг, хоч би й захотів, бо не мав рук. їх йому відірвало в Сингапурі у 42-му, у перший же тиждень після втечі з дому і вступу до бойових рядів Індійської Національної Армії. Після проголошення незалежності він сам подбав про те, щоб отримати посвідчення «ветерана визвольної боротьби 1-го ступеня»; також йому видали документ, який давав пожиттєве право на безкоштовний проїзд залізничним транспортом у вагонах 1-го класу.
Всі ці папери Мурлідаран втратив (як, зрештою, і розум), тому й не міг більше жити у потягах чи в кімнатах відпочинку на вокзалах. Ні дому, ні жодних дверей, які можна було б замикати, він не мав, проте старі ключі висіли на шнурочку у нього на поясі. Такою блискучою зв’язкою. У його голові було повно креденсів, напханих потаємними радощами.
Там був будильник. Червоне авто з мелодійним клаксоном. Червоний ківш для ванної. Дружина з діамантом. Портфель із важливими документами. Повернення з контори додому. «Вибачте, полковнику Сабгапаті, але це моє останнє слово». І хрумкі бананові хрустики для дітей.
Він дивився, як над'їжджають і від'їжджають потяги. І рахував свої ключі.
Дивився, як приходять і відходять уряди. І рахував свої ключі.
Дивився на розпливчастих дітей за вікнами машин; вони притискалися носами до скла, бо страшенно хотіли зефіру.
Бездомні, безпомічні, недужі, упосліджені й загублені — повз його вікно шерегом проходили геть усі. А він усе рахував свої ключі.
Ніколи не знав напевне, яку шухляду у якому креденсі висунути і коли саме. Сидів на тому розпеченому стовпі, розпатланий і зі схожими на вікна очима, й радів нагоді часом відвести погляд. Добре, що мав ключі, які треба було рахувати та перераховувати.
Числа якраз годилися.
Числа тамували почуття.
Рахуючи, Мурлідаран ворушив устами і виразно вимовляв слова:
— Оннер… рундер… муннер…[22]
Еста помітив, що волосся у Мурлідарана на голові — сиве і кучеряве, під безрукими пахвами — чорне й тонке, розкуйовджене вітром, а між ногами — чорне і пружне. Один чоловік — і три різновиди волосся. Як таке може бути, замислився Еста. У кого б то спитати…
Чекання переповнювало Рахель так, що, здавалося, ще трохи — і можна просто луснути. Вона глянула на свій годинник: за десять друга. А тоді подумала про Джулі Ендрюс і Крістофера Пламмера, які цілуються якось навскіс, щоб не зіткнутися носами. Цікаво, чи люди завжди так цілуються, замислилася вона. У кого б то спитати…
Звіддалік долинув гамір. Спершу майже непомітний, невдовзі він уже щільною запоною вкрив транспорт, що застряв по обидва боки переїзду. Водії, які повиходили були розім’яти ноги, повернулися до своїх машин і позахлопували за собою двері. Жебраки та продавці позникали. За кілька хвилин на дорозі не було вже нікого. Залишився лише Мурлідаран, який наче приклеївся задом до того розпеченого стовпа. Незворушний і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.