Читати книгу - "Марія Антуанетта"

приїздом Марія Антуанетта завоювала Париж, але водночас місто теж підкорило її. Відтоді вона закохалась у Париж. Часто, невдовзі й занадто часто, їздить вона у знадливе, таке невичерпне на втіхи місто: то з царською пишнотою з усіма своїми фрейлінами вдень, то з нечисленним інтимним почтом уночі, аби встигнути в театри й на бали і, надівши маску, тішитись непевними або й невинними забавами. Аж тільки вимкнувшись з-під одноманітного денного розпорядку двірського календаря, це напівдитя, незборкане дівчисько усвідомило всю нестерпну нудьгу тисячовіконної камінно-мармурової версальської озії з її реверансами, інтригами й зимними врочистостями, відчуло бридкість злостивих запліснявілих тітоньок, із котрими вранці мусила йти на відправу, а ввечері — братися за плетиво. Порівняно з невимушеним і буйним життям Парижа все те двірське животіння без радощів і свободи з огидними штучними манерами, той одвічний менует із незмінними фігурами, однаковими гладенькими рухами і неодмінним обуренням, коли щось робиш не так, видалось їй примарним, безживним і штучним. Їй здалося, немов вона раптом вибігла надвір із душної теплиці. Тут, у безладді великого міста, можна ховатись і зникати, втікати від безжальних дзиґарів розпорядку і щодень сподіватися нового, тут можна жити й тішитися для самої себе, а там живуть тільки для дзеркала. Отож тепер завжди, двічі, тричі на тиждень, котиться до Парижа карета з розрядженими жінками і лиш на світанні повертається додому.

Але що робить Марія Антуанетта в Парижі? В перші дні вона з цікавості ходить по всіляких визначних місцях, по музеях і великих крамницях, відвідує народне гуляння, а одного разу навіть виставку картин. Та на цьому на всі подальші двадцять років її потреба знати щось про Париж ущерть задовольнилась. Далі ввесь час вона присвячує лише місцям розваг, ненастанно їздить до Опери, в театри французької Comédie та італійської Commedia[29], на свята й бали, навідує гральні доми, — отож для неї, як і для багатих американок сьогодення, «Paris at night, Paris city of pleasure»[30]. Найдужче її ваблять бали в Опері, свобода під маскою — єдина, доступна тій, що в полоні у власного становища. З машкарою на очах жінка може собі дозволити певні жарти, а пані дофіна цього б не змогла. Можна на кілька хвилин зайти у жваву розмову з чужими кавалерами — осоружний і неспроможний чоловік спить удома, — можна сміло заговорити до Ферсена, молодого й чарівливого шведського графа, і теревенити, сховавшись під маскою, аж поки тебе заберуть фрейліни; можна до знемоги танцювати, вихиляючись розпашілим і зграбним тілом; можна безжурно сміятися, — ах, як чудово можна тішитись життям у Парижі! За всі ті роки вона ні разу не зайшла в обивательський дім, не сиділа на засіданні парламенту чи академії, не навідала шпиталю чи базару, ніколи не намагалася пізнати щоденне життя свого народу. Під час оцих паризьких стрибків через пліт Марія Антуанетта завжди зоставалась у тісному лискучому колі світських утіх і гадала, що добрий народ, «bon peuple», цілком удовольняється тим, коли вона сміючись і недбало відповість на його захоплені вітання. І справді, знов і знов стоять живоплотом зачудовані юрмиська, а коли вона ввечері підійде до театральної рампи, шаленіє від захвату дворян­ство й заможні міщани. Молода жінка відчуває, що її веселе неробство та галасливі розваги схвалюють усюди і завжди, — ввечері, коли вона їде в місто, а потомлені люди саме вертають з роботи, й о шостій ранку, коли народ знов іде на роботу. Яке там ще лихо в цій пустотливості, коли людина просто собі тішиться життям? У шаленстві своєї нерозумної юності Марія Антуанетта цілий світ уважає безтурботним і вдоволеним, бо ж сама безтурботна й щаслива. Та невинно гадаючи, ніби, відцуравшись двору й розважаючись у Парижі, вона наблизилась до народу, Марія Антуанетта насправді двадцять років у своїй скляній і дзенькотливій, розкішній ресорній кареті проминала правдивий народ і справдешній Париж.

Величне прийняття, яке влаштували їй у Парижі, відмінило Марію Антуанетту. Чужий захват неодмінно зміцнює людську певність: молода жінка, якій тисячі потвердять її вроду, зразу стає вродливіша, дізнавши про свою красу, — і таке сталось із заляканим дівчам, котре досі почувало себе у Версалі непотрібною чужинкою. Тепер нова й несподівана для неї самої гордість цілком стерла з її натури всіляку непевність і страх, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка, котру напучували й опікали посол і сповідник, тітоньки і кревні, котра несміло ходила покоями й уклонялась кожній придворній дамі. Марія Антуанетта тепер умить засвоїла ту величність, якої так довго вимагали від неї, її душа випросталась; своєю граційною, окриленою ходою вона вже, немов підлеглих, гордо проминає всіх придворних дам. У ній усе перемінилось. Почала прокльовуватись жінка, особистість, навіть письмо враз змінилося: досі невправне, з великими дитячими літерами, воно стислося, стало жіночним, нервовим і гарненьким. Звичайно, нетерпіння, розвіяність, поривність і нерозважність її натури й далі відбивались у почерку, але сам він набув певної самостійності. Тепер палка й нестримна, цілком уже доросла дівчина дозріла, щоб жити особистим життям, щоб когось покохати. Оскільки вона прикута політиками до тупого шлюбного чоловіка, який аж ніяк не чоловік, а серце в неї ще не прокинулось і не знає вона нікого, щоб любити, то вісімнадцятирічна дівчина закохується в себе. В її жилах гарячою хвилею струмує солодка трутизна лестощів. Чим більше милуються нею, тим дужче прагнення, щоб милувались нею, — й по закону ще не володарка, вона вже хоче впокорити двір, місто й державу своїм жіночим чаром. Сила, щойно усвідомивши себе, прагне випробувань.

Для першої проби, чи решта, чи двір і місто визнають її волю, молодій жінці трапилась, на щастя, — можна навіть сказати напрочуд, — добра нагода. Метр Ґлюк завершив свою «Іфігенію» і хотів, щоб її поставили в Парижі. Для залюбленого в музику віденського двору Ґлюків успіх був ніби справою честі, і Марія Терезія, Кауніц, Йосиф II сподівалися від дофіни, що вона проб’є йому путі. А на мистецтві — хай то музика, малярство чи письменство — Марія Антуанетта розумілась поганенько. Вона мала певний природний смак, але самостійно й критично оцінити мистецький твір вона не могла, а лише з недбалою цікавістю покірно пленталась за всякою новітньою модою і, мов солом’яний віхоть, займалась нетривким інтересом до всього визнаного суспільством. Марії Антуанетті, що ніколи не дочитала до кінця жодної книжки й уміла відкрутитись від будь-якої поважної розмови, бракує вкрай потрібних для глибшої оцінки і справжнього розуміння рис характеру: серйозності, пильності, ревності й розважності. Мистецтво для неї лиш оздоблює