Читати книгу - "Те, що не можна називати", Love"

У кімнаті готелю, де вони зупинилися перед конференцією, було тихо. Лише гул міста за вікном і тиха музика в навушниках Аліни. Вона сиділа перед дзеркалом, пальці тремтіли над текстом промови. З кожним словом — вага відповідальності тільки зростала.

— Що, якщо я не зможу? — прошепотіла вона.

Артем підійшов, сів поруч, не кажучи нічого. Просто поклав руку їй на плече. Вона подивилась на нього в дзеркалі — і раптом помітила, як хвилюється і він. Його впевненість була маскою, за якою ховався той самий страх.

— Знаєш, я весь цей час думав, що мушу тебе захищати. А виявилось — саме ти навчила мене бути чесним. З собою. Зі світом, — тихо сказав він.

Вона повернулась до нього обличчям. Уперше за весь цей час — без макіяжу, без образу сильної. Просто вона.

— Я боюсь, — зізналась. — Боюсь знову бути тією, з якої сміються. Але ще більше — втратити себе, промовчавши.

— Тоді скажи. Все. Як є. Люди мають почути не ідеальну історію, а справжню. І якщо хтось засміється — ми будемо сміятись першими. Разом.

Він простягнув їй руку. І вона взяла її — міцно, впевнено.

---