Читати книгу - "Державець"

саме тому, що солдати були дужчі за народ. Тепер же для всіх владарів, окрім турецького й єгипетського султанів, краще догоджати народові, ніж солдатам, бо народ нині дужчий за солдатів. Турецького султана я залишаю осторонь, бо той завжди тримає при собі дванадцять тисяч піхоти й п'ятнадцять тисяч кінноти, від яких залежить безпека й міцність його імперії. Цьому правителеві необхідно зберегти їхню прихильність, відклавши всякі інші турботи. Таке саме становище й султана єгипетського. Так як він цілком у руках солдатів, йому доводиться турбуватися про збереження їхньої прихильності, не думаючи про народ. Між іншим, імперія султана єгипетського дуже різниться від усіх інших володінь, вона схожа хіба що на християнське папство, якби його не звати ні спадковим, ні новим володінням. Нащадками і панами є і залишаються не сини старого правителя, а той, кого оберуть ті, хто має на це право. Оскільки цей порядок заведений віддавна, то єгипетську державу не можна назвати новою, у ній нема труднощів, характерних для нових держав. Адже хоч правитель новий, він поводиться як спадкоємець, бо форма правління залишається старою.

Повертаючись до нашої теми, скажу, що причиною загибелі названих цезарів — це зрозуміє всякий, хто задумається над викладеним вище, — були ненависть або зневага людей. Він зрозуміє, чому одні, діючи таким способом, закінчили щасливо, а інші, діючи другим, закінчили нещасливо. Бо для Перкінса й Олександера, як нових владарів, було марно і навіть згубно наслідувати Марка, повелителя правом спадщини. Так само для Каракалли, Коммода й Максиміна було самогубством наслідувати Септімія Севера, оскільки у них не було достатньої сили, щоб іти його шляхом. Отож новий владар у новій державі не може йти за прикладом Марка і не треба йому наслідувати дії Севера. Від Севера краще навчитися, як засновувати державу, а від Марка — його вміння правити так, щоб держава стояла міцно й непохитно. 

РОЗДІЛ XX

ШКІДЛИВО ЧИ КОРИСНО ВЛАДАРЯМ БУДУВАТИ ФОРТЕЦІ Й РОБИТИ БАГАТО ІНШИХ ПОДІБНИХ РЕЧЕЙ

Деякі владарі, добиваючись спокійного правління, обеззброювали своїх підданців. Інші роздмухували чвари по провінціях. Треті сіяли невдоволення проти самих себе. Декотрі намагалися переманити на свій бік тих, хто здавався на початку правління ненадійним. Декотрі зводили фортеці, а ще інші їх пустошили й руйнували. І хоча тут важко узагальнювати, не торкаючись особливостей країни, де було вжито подібних заходів, я все-таки дозволю собі висловитися на цю тему.

Навряд чи варто новому владареві обеззброювати своїх підданців. Навпаки, діставши у спадок їх беззбройними, краще озброїти їх. Адже одержана ними від тебе зброя стає твоєю зброєю, ті, кому ти не довіряв, робляться лояльними до тебе, а ті, хто ставився лояльно до тебе й раніше, прихиляються до тебе ще більше. А що озброїти всіх підданців годі, то, виявивши ласку тим, кому ти даєш зброю, можна вже вільніше чинити з іншими. Побачивши таке різне ставлення до людей, озброєні глибше відчують, чим вони зобов'язані тобі. Решта ж подарує це тобі, визнаючи справедливим відзначити тих, хто ризикує більше і в кого більше обов'язків. Коли ж ти обеззброюєш підданців, то цим ображаєш їх, показуючи, що з побоювання чи з недовіри ти в них сумніваєшся. А ця образа й цей сумнів викличуть ненависть до тебе. До того ж, щоб не залишитися самому беззбройним, тобі доведеться найняти чужих солдатів; а про їхню вартість я вже говорив. Та навіть якби вони й були гарні вояки, їх не досить, щоб захищати тебе від сильних ворогів і ненадійних підданців. Тому, як я вже сказав, новий владар у новій державі завжди організовував власну армію. Історія багата на такі приклади. Коли ж здобута нова держава приєднується як окрема частина до старої, то правителеві необхідно обеззброїти її мешканців, окрім тих, хто виступив за тебе. Але навіть цих прибічників поступово треба послабити, привчити до розніженості і взагалі влаштувати так, щоб усі збройні сили складалися з твоїх власних солдатів і щоб вони служили тобі та твоїй рідній землі.

Наші предки та інші мудрі люди любили повторювати, що утримувати Пістойю допомагають міжусобиці, а утримувати Пізу — фортеці. Тому вони розпалювали чвари в деяких провінціях, щоб легше панувати. Це могло й виправдувати себе, коли Італія була ще якоюсь цілістю. Але навряд щоб зараз виявився придатним такий підхід, бо я не вірю, щоб підрив єдності приносив користь. Навпаки, роз'єднані міста при наближенні ворога одразу впадуть, бо слабкіша партія завжди примкне до чужинців, а сильніша не зможе встояти.

Саме з цих міркувань, по-моєму, венеційці розпалювали у підвладних їм містах чвари гвельфів і гібеллінів, і хоч вони ніколи не допускали кровопролиття, а все ж підтримували цей розкол, щоб громадяни, поглинуті своєю сваркою, не об'єдналися проти них самих. Як бачимо, все це потім обернулося на їхню ж голову. Адже після поразки венеційців під Вайлою одна з цих партій осміліла і відняла у них всі володіння. Отже, така політика веде до послаблення владаря, бо в сильній державі не терплять таких угруповань. Вони вигідні лише в мирний час, коли, користуючись ними, можна легше панувати над підданцями, та тільки-но вибухає війна, стає одразу очевидно, наскільки це небезпечно.

Звісно, владарі стають великими, коли змітають усі перешкоди на своєму шляху. Тому новому владареві ніби для возвеличення доля посилає більше ворогів, ніж владареві спадковому. Вона змушує його битися, щоб дати нагоду перемогти їх і піднятися ще вище. Виходячи з цього, багато хто думає, ніби розумний владар повинен при зручній нагоді хитро підбурювати проти себе ворогів, щоб, подолавши їх, ще більше прославитися.

Для владарів, особливо нових, часто виявлялися кориснішими й вірнішими ті люди, які на початку їхнього правління здавалися ненадійними, ніж ті, хто спершу тішився їхньою довірою. Владар Сієни Пандольфо Петруччі правив своєю державою, спираючись більше на тих, кому він зразу не довіряв, ніж на людей лояльних. Але тут не можна узагальнювати, бо все залежить від конкретних обставин. У всякому разі, владареві не становитиме труднощів залучити на свій бік тих, хто на початку правління був його ворогом, а потім сам став потребувати його підтримки. Вони знають, що розвіяти упередженість до них владаря можна тільки ділами, отож намагаються служити їм особливо старанно. Тому владар завжди матиме більше користі від них, а не від тих, хто надто переконаний у його доброму ставленні до них і через це занедбує його інтереси. У зв'язку з цим я закликаю правителів, котрі прийшли до влади з допомогою заколотників, добре подумати, чим ті