Читати книгу - "Диваки і зануди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після цього вона мене відпустила.
Отже, вчителька прийде до нас додому і поговорить з мамою. Як мовиться, від себе не втечеш.
Йо-йой!
Дев'ятий розділ
у якому Плиска вислуховує скарги,
до мами приходить несправжня натурниця,
Інґве дещо розуміє,
і розходжується гроза
Вона з'явилася о четвертій годині.
Черепашою ходою, у світлому плащі з хутряним коміром і квітчастою парасолькою Плиска спиналася на пагорб. Раз по раз вона позирала на небо, де купчилися чорні, як мара, хмари, схожі на товстих похмурих чиновників на похороні.
Я помітила її ще здалеку зі свого сховку в кущі ялівцю. Від довгого очікування в мене змерзли ноги. Я вирішила підслухати, про що буде розмова. Може, мені доведеться втрутитися.
Вона невпевнено зупинилася біля нашої хвіртки, перед якою Інґве поставив свій пом’ятий «Фіат», і кинула оком у бік нашого непоказного будинку.
Аж тут у просвіті живоплоту вона побачила Аксельсона. Той саме прибивав молотком дашки на свої безголові вулики.
— Вибачте! — крикнула Плиска.
— Що вам треба? — голосно спитав Аксельсон, переставши стукати молотком.
— Скажіть, будь ласка, чи не в цьому будинку живе родина Кролів? — гукнула Плиска.
— Ви з лікарні? — лукаво поцікавився Аксельсон.
— З якої лікарні? — сторопіла Плиска.
— Може, ви прийшли забрати того божевільного діда?
— Якого діда? — ще більше торопіла вона.
— Того, що оселився тут кілька днів тому. Знаєте, пані, що на ньому було? Чорні жіночі чоботи й довгі кальсони! Стояв і тарабанив у двері о шостій ранку так, що всіх побудив! — викрикнув Аксельсон, побагровівши на обличчі. — А вночі грає на віолончелі!
— Вибачте, у мене до них інша справа, — сказала Плиска, поправляючи білий плащ, що дуже скидався на медичний халат. А потім труснула парасолькою, наче то був термометр, з якого годилося збити температуру.
— То, може, ви зі страхової агенції? — спитав Аксельсон, мовби розгадував якогось кросворда, і брудними руками вчепився у Плисчин світлий плащ.
— Моя справа… — почала вона.
— Може, ви прийшли глянути, що він тут накоїв?
— Той дід? — чемно спитала Плиска.
— Та де! Той, що ходить в капелюсі. Він живе з дочкою того божевільного діда.
— І що ж він накоїв? — розпитувала Плиска далі.
— Що він накоїв?! — спалахнув Аксельсон. — Він увірвався своїм авто у мій сад, як на танку! Спершу протаранив живопліт, а потім став їздити по газону і поваляв мої вулики! Дідько, а не чоловік! Але це йому боком вилізе!
Аксельсон намагався переконати Плиску зайти до нього на подвір’я і самій побачити, що Інґве накоїв із його садом, вуликами і поручнями на ґанку.
— Мені жаль, — сказала вона, тримаючись рукою за гілля поламаного живоплоту. — Я не зі страхової агенції.
Аксельсон наморщив лоба. Але потім його обличчя засяяло.
— Хлопчисько! — скрикнув він. — Ви прийшли через того хлопчиська!
Плиска кивнула головою, дивуючись Аксельсоновою проникливістю. А я відчула, як у мене крижаніють ноги.
— Тепер його посадять, еге ж? — зловтішно спитав Аксельсон. — Авжеж! Так і треба тим негідникам, що виривають сумки з рук старих жінок! Я бачив це на власні очі! Їх усіх варто пересаджати, ви ще згадаєте мої слова. Це справжня божевільня, ось що!
— Виривають з рук сумки? — мимоволі зітхнула Плиска.
— Виривають з рук сумки! — смакуючи кожне слово, повторив Аксельсон. — А ще він був напідпитку, бо ледь стояв на ногах. Авжеж. І чого їх тепер учать в школі? Прийомів карате! Щоб уміли торохнути людину по голові, і все — людини нема. Правда ж, дамочко?
Чималенька дамочка похитала своєю чималенькою голівкою і трохи позадкувала, ступаючи своїми чималенькими ніжками. Очевидячки, натяки на школу їй не сподобалися.
— Ну, мені вже пора, — як відрубала вона. — Дякую за інформацію.
Плиска рушила в бік нашого будинку. Тоді стала біля хвіртки і, здається, завагалася. Може, вона не наважиться зайти до нас після всього, що їй наплів Аксельсон? Може, ще є якась надія? А якщо все-таки зайде в це осине гніздо, тоді я пропала. Тоді мені каюк. Можна відразу іти вдягати сукню! Це означатиме безславний кінець мого хлоп’ячого буття.
Тільки-но Плиска ступила у хвіртку, я перебігла вулицю, проскочила дірку в Аксельсоновому живоплоті, промчала через його подвір’я, перестрибнула паркан і влізла у відчинене на кухні вікно в наш дім. З розгону я мало не напоролася головою на каструляку червоного борщу, що кипів на плиті. Тієї миті подзвонили в двері.
Початок був пречудовий.
Зі свого спостережного пункту за кухонними дверима я добре бачила, як збентежилася Плиска, коли мама відчинила двері. Вона відступила на крок назад, так що її високі підбори, мовби якісь нервові пірнальники, ледве втримали рівновагу на краю горішньої сходинки ґанку. Темно-червоні Плисчині губи розтулилися було, щоб промовити «добридень», але не змогли, бо їй перехопило віддих.
— Хо-о-ох! — тільки й мовила вона.
— Ласкаво прошу, любонько! Як добре, що ви так швидко прийшли! — залементувала мама і, схопивши Плиску за рукав, потягла її у передпокій, як ото тягнуть коня у стайню. — Плаща можна зняти тут, золотце! — провадила вона далі і легким елегантним рухом зняла з неї плаща з хутряним коміром.
Коли мама повернулася лицем до мене, я зрозуміла, чого Плиска так збентежилася. На мамі була потерта яскраво-червона плюшева куртка з вишитими золотими драконами і вся заляпана фарбою. А на ногах — світло-рожеве балетне трико та мексиканські повстяні чоботи. Щоправда, у такому вбранні не було для мами нічого незвичайного. А от із обличчям у неї діялося щось дивне. Воно було змащене сумішшю кисляку, рідких дріжджів і збовтаного жовтка, зробленою за рецептом, який вона вичитала в одному з тих журналів, що ілюструвала.
З підстриженими до пліч, чорними, як ворон, косами вона скидалася на дикунку, що виграла перший приз у конкурсі на найжахливішу маску.
Мама взяла Плиску попідруч і повела її у велику кімнату, яку освітлювала кришталева люстра, оскільки сонце ховалося за темними шторами хмар.
— Це Інґве! — сказала вона, махнувши вбік рукою, а потім додала: — Але не думайте, що він художник.
Інґве й справді не скидався на художника. Він сидів на ослінчику у другому кутку кімнати, тримаючи ноги у мідяно-зелених металевих ночвах. Його білі кістляві коліна стриміли з води, де плавали пластикові качки, кит, у якого з дірки в спині бив водограй, та вітрильник. Попід краями пірнала маленька заводна плавчиня. З відкритого чорного портфеля виглядали ще й інші іграшки.
— Дуже приємно, — мовив Інґве, збентежився і підняв
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диваки і зануди», після закриття браузера.