Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

чи погано. Як і багато великих американських письменників (тут на думку спадають Філіп Рот і Джонатан Франзен), Карвер майже не наділений почуттям гумору. Я ж, на відміну від нього, майже в усьому бачу смішне. У цьому оповіданні гумор чорний, але, на мою думку, такий його штиб часто буває найкращим. Тому що — ви тільки вдумайтеся — коли йдеться про смерть, що лишається робити, крім як сміятися?

Вони одружені десять років, і довгий час усе було добре, навіть прекрасно, але тепер вони сваряться. Тепер вони сваряться багато й часто. І сварка в них, насправді, про те саме. Вона циклічна. Вона, часом думає Рей, мов та доріжка на собачих перегонах. Коли вони гавкаються, то нагадують гончаків, які біжать за механічним зайцем. Раз у раз проминаєш ті самі краєвиди, але ти їх не бачиш. Ти бачиш зайця.

Він думає, що все складалося б інакше, якби вони мали дітей, але народити вона не в змозі. Урешті-решт вони обоє обстежились, і саме так їм сказав лікар. Проблема була в ній. Щось із нею було не так. Приблизно через рік він купив їй собаку, джек-расел-тер’єра, якого вона назвала Бізнеззом. Тим, хто перепитував, Мері називала по буквах. Вона хотіла, щоб усі зрозуміли жарт. Вона любить цього собаку, але зараз вони все одно сваряться.

Вони збираються у «Волмарт» по насіння трави. Вирішили продати будинок (утримувати його — не з їхнім достатком), але Мері каже, що треба підлатати сантехніку та причепурити газон, інакше багато їм не заплатять. Каже, що ті залисини на газоні надають будинку злиденноірландського вигляду. Літо видалося спекотним, без жодних нормальних дощів. Рей каже їй, що без дощу навіть найкраще насіння на галявині не проросте. Він каже, що їм треба почекати.

— Тоді мине ще рік, а ми так і сидітимемо тут, — відповідає вона. — Рею, ми не можемо чекати ще рік. Ми банкрути.

Коли вона говорить, Біз дивиться на неї зі свого місця на задньому сидінні. Інколи він звертає погляд до Рея, коли той говорить, але не завжди. Найчастіше дивиться на Мері.

— А на що ти розраховуєш? — питає він. — Що піде дощ, аби тільки ти не хвилювалася про можливе банкрутство?

— Ми в одній зв’язці, якщо ти забув, — нагадує вона. Вони якраз проїжджають через Касл-Рок. На вулицях ні душі. Те, що Рей називає економікою, щезло з цих широт штату Мейн. «Волмарт» стоїть на іншому боці міста, біля школи, де Рей працює вахтером. У «Волмарта» власний світлофор. Люди з нього кепкують.

— Шампанське п’ємо, а на сірниках економимо, — каже він. — Чула такий вислів?

— Мільйон разів. Од тебе.

Він гмикає. У дзеркалі заднього огляду бачить, що собака за нею спостерігає. Інколи така Бізова поведінка його бісить. Виникає думка, що жодне з них не розуміє, про що вони говорять. Це дуже прикра думка.

— Зупинись біля «Квік-Піку», — зауважує вона. — Хочу купити Таллі м’яч для кікболу.

Таллі — донечка її брата. На думку Рея, він може вважати її своєю племінницею, хоча не до кінця в цьому впевнений, бо кревна спорідненість у них все-таки лише з боку Мері.

— У «Волмарті» точно є м’ячі, — каже Рей, — а у «Воллі-ворлді»[61] ж усе дешевше.

— У «Квік-Піку» є фіолетові. Фіолетовий — її улюблений колір. Я не впевнена, що у «Волмарті» будуть фіолетові.

— Якщо не буде, зупинимося біля «Квік-Піку» дорогою назад. — Він відчуває, що на голову тисне важезний тягар. Однаково буде так, як вона хоче. Вона завжди домагається свого. Шлюб — як гра в американський футбол, і він квотербек у команді невдах. Йому треба уважно вибирати місця. Робити короткі паси.

— Дорогою назад ми будемо не з того боку вулиці, — заперечує вона. Так, наче вони пливуть у щільному потоці міського транспорту, а не котять через майже покинуте людьми містечко, де більшість крамниць виставлено на продаж. — Я просто забіжу, куплю м’яч і зразу ж прибіжу назад.

«З твоїми дев’яноста кілограмами, сонечку, — думає Рей, — «забіжу» — це слово з далекого минулого».

— Вони по дев’яносто дев’ять центів усього, — додає вона. — Не заощаджуй на сірниках.

«А ти не будь дегенераткою зі своїм шампанським», — думає він, а вголос каже:

— Купи мені там пачку курива. У мене скінчилося.

— Якщо покинеш, у нас з’явиться зайвих сорок доларів на тиждень.

Він заощаджує на тому, що платить другу в Південній Кароліні, щоб той відправляв йому дюжину блоків за раз. У Південній Кароліні вони на двадцятку за блок дешевші. А це великі гроші, навіть за мірками нинішніх часів. Він старається економити. Уже казав їй про це раніше й казатиме знову, але який сенс? В одне вухо влітає, в друге вилітає. А посередині нема нічого такого, у чому могли б затриматись його слова.

— Я колись курив по дві пачки на день, — нагадує він. — А тепер менш ніж по півпачки викурюю.

Насправді майже в усі дні він викурює більше. Вона про це знає, і Рей знає, що вона знає. Таким стає шлюб через певний час. Тягар на голові трошечки важчає. А ще він бачить, що Біз досі дивиться на неї. Він цю малу гидоту годує, заробляє гроші, на які те їдло купують, а дивиться воно на неї. А ще кажуть, що джек-расели розумні.

Він завертає до «Квік-Піку».

— Якщо вже ти без них не можеш, то купуй на Індіанському острові, — каже вона.

— У тій резервації вже десять років не продають неоподаткованого курива. І про це я тобі розказував.

Він проїжджає повз бензоколонки й паркується біля крамниці. Затінку немає. Сонце стоїть у зеніті. Кондиціонер у машині дихає на ладан. Обоє пітніють. Біз на задньому сидінні хекає. Вигляд у нього такий, наче на морді усмішка до вух.

— Ну то кидай, — говорить Мері.

— А ти кидай жувати батончики, — не лишається в боргу він. Йому не хотілося цього казати; він знає, як болісно вона сприймає все, що стосується надмірної ваги, але слова просто зриваються з вуст. Він не може їх утримати. Загадка.

— Я вже рік їх не їла, — дратується вона.

— Мері, коробка на горішній полиці. Двадцять чотири штуки. За борошном.

— Ти що, нишпорив? — обурюється вона. До щік приливає червона барва, і він бачить, якою вона була, коли ще не втратила своєї вроди. Чи привабливості. Усі казали, що вона гарненька, навіть його мати, яка її не любила.

— Я шукав відкривачку, — виправдовується він. — Бо взяв пляшку крем-соди. З кришечкою