Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

того місця, де річка кінчається і впадає у велике озеро, більше за всю землю, таке завширшки, як небо. Мені невдогад було, що Юкон така велика річка, але Ямікан бачив це на власні очі. Не знав я також, що є озеро більше за всю землю і таке завширшки, як небо, але Ямікан його бачив. А ще він казав мені, що вода в озері солона. Це дивно й незрозуміло.

Але ти, білий чоловіче, певне, сам знаєш про всі ці дива, і я не буду тебе стомлювати, розказуючи про них. Оповім лише за Яміканову пригоду. Білі люди дуже добре годували Ямікана. Ямікан собі їв та їв, а йому все давали смачну їжу. Білі люди, каже Ямікан, живуть під сонцем, де багато тепла, а тварини вкриті не хутром, а самим волоссям. І там росте велике зілля, що з нього стає борошно, боби та картопля. Там під сонцем ніколи не буває голоду. Там завше багато поживи. Сам я цього не знаю, але так казав Ямікан.

І все, що сталося з Яміканом, дуже дивне. Ніхто з білих людей не вчинив йому кривди. Тільки давали йому теплу постіль на ніч і багато доброї страви. Вони повезли його через солоне озеро, таке завбільшки, як небо. Плив він на вогненному човні білих людей, що його ви взиваєте пароплавом. Тільки човен той був десь удвадцятеро більший за пароплав, що ходить на Юконі. Зроблений він із заліза, а проте не тоне. Я не збагну цього, але Ямікан сказав: «Я плив на залізному човні, а глянь — лишився живий».

То був військовий човен білих людей, і на ньому їхало повно солдатів.

Вони пливли дуже довго, багато днів та ночей, аж поки приїхали до країни, де нема снігу. Я не можу пойняти цьому віри. Не в природі речей, щоб узимку не було снігу. Але Ямікан таке бачив. Я питався в білих людей, і вони теж казали, що в тій країні немає снігу. А проте мені й досі не віриться. Тому я й тебе питаю: невже справді в тій країні не буває снігу? А ще якби ти сказав, як зветься та країна. Я чув уже раз її назву, але хочу почути вдруге. Так я дізнаюся, чи то була правда, чи брехня.

Старий Ебітс допитливо глянув на мене. Він вирішив будь-що дізнатися правду, хоч як йому хотілося зберегти віру в не бачене ніколи диво.

— Так, — відповів я. — Те, що ти чув, — правда. В тій країні не буває снігу. І назва їй — Каліфорнія.

Ка-лі-фор-ні-я, — мало не тричі промурмотів він, уважно прислухаючись до кожного складу. І нарешті кивнув головою.

Так, це та сама країна, про яку оповідав Ямікан.

Я здогадувався, що пригода з Яміканом сталася в ті часи, коли Аляска тільки-но перейшла до Сполучених Штатів. Тоді тут ще не було територіальних законів та урядовців, і тих, що доконали вбивство, відсилали, мабуть, до Штатів, щоб там судити федеральним судом.

— Коли Ямікан добувся до тієї країни, де немає снігу, — провадив далі старий Ебітс, — його повели до великого будинку, де була сила людей. Вони довго казали щось і ставили багато запитань Яміканові. Потому заявили, що більше не чинитимуть йому кривди. Ямікан не зрозумів, бо йому взагалі не чинили кривди. Адже ж вони весь час давали йому теплу постіль та багато їжі.

Але надалі почали годувати його ще краще, давали йому гроші і показували різні місця в країні білих людей. Там він бачив багато див, таких, що їх годі зрозуміти Ебітсові, бо він старий і ніколи далеко не їздив. За два роки Ямікан повернувся до нашого селища. Він став дуже мудрий і до самої смерті ватагував у нас.

Поки Ямікан був живий, то часто сидів біля мого вогнища та оповідав про дива, які він бачив. І син мій, Бідаршик, теж сидів біля вогню та слухав, і очі його були великі з подиву. Якось увечері, коли Ямікан пішов додому, Бідаршик підвівся, випростався на весь свій високий зріст, ударив себе в груди кулаком і сказав: «Коли я стану дорослий, то поїду в далекі краї, і навіть до тієї землі, де немає снігу. Я хочу побачити все те вочевидь».

— Бідаршик завше мандрував по далеких місцях, — докинула гордо Зіла.

— Це правда, — поважно потвердив Ебітс. — А як вертався, то сидів біля вогнища і жадав побачити ще інші, невідомі йому землі.

— І все згадував за солоне озеро, таке завбільшки, як небо, та за країну під сонцем, де немає снігу, — додала Зіла.

— І завше казав: «Коли я стану дорослий і наберуся чоловічої сили, то піду й сам переконаюся, чи правду казав Ямікан», — мовив Ебітс.

— Але годі було знайти спосіб добутися до країни білих людей, — зауважила Зіла.

— Хіба ж Бідаршик не поплив Юконом до солоного озера, такого завбільшки, як небо? — запитав Ебітс.

— Проте не мав змоги перебратися через солоне озеро, — відповіла Зіла.

— Спосіб був один — на залізному пароплаві білих людей, удвадцятеро більшому за ті, що ходять на Юконі,— сказав Ебітс. Зіла знову хотіла щось докинути. Він, насупившись, зиркнув на неї і примусив замовкнути. — Однак білі люди не пустили Бідаршика на пароплав. Він повернувся додому, знову сидів біля вогнища, і знову гризла його туга за країною під сонцем, де немає снігу.

— А все ж він бачив на солонім озері залізного пароплава, що не тоне! — не втрималася Зіла.

— Так, — сказав Ебітс. — І впевнився, що Ямікан казав правду. Проте Бідаршик не мав ніякої змоги дістатися до країни білих людей. Його посіла недуга, він підупав на силі, наче старий дід, і все сидів біля вогнища. Він не ходив уже на лови добувати м’ясо…

— І не їв м’яса, що стояло перед ним, — додала Зіла. — Він хитав головою і казав: «Я хочу споживати лише їжу білих людей і погладшати від неї, як Ямікан».

— Так, він перестав їсти м’ясо, — вів далі Ебітс. — І хвороба посідала його все дужче, аж я вже боявся, що він не виживе. То була не хвороба тіла, а хвороба голови. Він заслаб на тугу. І я, Ебітс, його батько, почав міркувати. Я не мав більше синів і не хотів, щоб Бідаршик помер. То була хвороба голови, і тільки одне могло її вилікувати. Бідаршик мусив добутися через солоне озеро, таке завбільшки, як небо, до країни, де немає снігу. Бо як ні, то його чекала смерть. Я довго думав