Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Якось увечері, коли Бідаршика обняла журба і він сидів біля вогнища, похнюпивши голову, я сказав: «Сину мій, я вже домислив, як тобі дістатися до країни білих людей». Він скинув на мене очі, й обличчя йому проясніло, «їдь, — сказав я, — так само, як поїхав Ямікан». Але Бідаршик не зрозумів мене і знову вдався в журбу. «ПіДи, — сказав я йому, — знайди якогось білого чоловіка і, так само, як Ямікан, убий його. Тоді прийдуть солдати, заберуть тебе, як забрали Ямікана, й повезуть через солоне озеро до країни білих людей. І так само, як він, ти повернешся додому гладкий, і очі твої сповняться різних дивовиж, а голова — мудрості».

Бідаршик зірвався на ноги й простяг руку до своєї рушниці. «Куди ти?» — запитав я. «Іду вбивати білого чоловіка», — відказав він. І я побачив, що слова мої сподобались Бідаршикові і що він видужає. Отже, слова мої були мудрі.

Під той час до нашого селища нагодився один білий чоловік. Він не шукав ані золота в землі, ані хутра в лісі. Він усе ловив комашок та мух. Він їх не їв, комашок та мух, то нащо ж було їх ловити? Я не знаю. Знаю тільки, що то був кумедний білий чоловік. Він шукав іще пташині яйця, але їх також не їв. Викинувши всю середину, він зберігав саму шкаралупку. Проте шкаралупка не тривна. І він її не їв, а ховав у м’які пуделка, щоб вона не розбилась. І ще він ловив багато дрібних пташок. Але й пташок теж не їв. Він здирав з них шкіру і клав у пуделка. Також любив він кістки, хоч і кісток не їдять. А найдужче той дивак любив старі кістки, що їх викопував із землі.

Але він був не лихий чоловік, і я знав, що він помре дуже спокійно. Тому я сказав Бідаршикові: «Сину мій, ось білий чоловік, якого ти зможеш убити». І Бідаршик відповів, що слова мої мудрі. Він подався до одного місця, де в землі були кістки, накопав їх цілу купу і приніс до шатра білого чоловіка. Білий чоловік дуже зрадів. Обличчя йому засяяло, мов сонце. Він радісно всміхався, розглядаючи кістки. Коли білий чоловік нахилився, щоб краще придивитись до них, Бідаршик бахнув його сокирою по голові — раз і все. Тоді білий чоловік засмикав ногами і вмер. «Тепер, — сказав я Бідаршикові,— прийдуть білі солдати й повезуть тебе до країни під сонцем, де немає снігу. Там ти багато їстимеш і станеш гладкий».

Бідаршик був щасливий. Хвороба його минулася, і він, сидячи біля вогнища, дожидався білих солдатів.

Звідки було мені знати, що звичай білих щоразу інакший? — запитав старий, люто повертаючись до мене. — Як я міг знати, що білий чоловік сьогодні поводиться не так, як учора, а завтра не так, як сьогодні? — Ебітс сумно похилив голову. — Ні, білого чоловіка годі зрозуміти. Вчора він одвіз Ямікана до країни під сонцем і досхочу годував його доброю стравою. Сьогодні він бере Бідаршика. І що ж він робить з ним? Я розкажу тобі, що він робить з Бідаршиком. Я, Бідаршиків батько. Він везе його до форту Кембел і обв’язує йому круг шиї мотузка. І коли ноги Бідаршикові не торкаються вже до землі, Бідаршик помирає.

— Ой-ой-ой! — заголосила Зіла. — Так і не довелося йому ніколи переплисти озеро, таке завбільшки, як небо, і він не побачив країни під сонцем, де немає снігу!

— Ось через що, — поважно, з гідністю повів далі Ебітс, — немає кому полювати для мене і я на старість сиджу біля свого вогнища голодний та оповідаю про своє горе білому чоловікові, що дав мені їжу, міцного чаю й тютюну на люльку.

— А все через брехливе та погане біле плем’я, — різко ознаймила Зіла.

— Ні,— заперечив старий тихо, але твердо. — Все тому, що звичай білого чоловіка ніколи не буває однаковий і його не можна збагнути.

ОПОВІДЬ ПРО КІША

Жив Кіш за давніх часів на березі Полярного моря. Багато років був він ватажком свого селища, і люд тамтешній мав повний достаток. Помер він у великій шані, а ім’я його було в усіх на вустах.

Гак давно жив Кіш, що лише старі люди пам’ятають його ім’я та оповідь про нього, яку вони чули від старих людей, котрі жили до них, і яку прийдешні старі люди розказуватимуть своїм дітям, а ті своїм, і так — аж довіку. Коли налягає зимова темрява і завивають північні хурделиці над крижаним безмежжям, коли за снігом нічого не видно і ніхто не зважиться вирушити в дорогу, тоді саме час розповідати про Кіша, котрий виріс у найбіднішому іглу, але зрештою став старшим над усією громадою.

Він був хлопець ясного розуму, як свідчить переказ, здоровий та дужий, і він бачив, за їхнім рахунком часу, тринадцять сонць. Бо щозими сонце зникає, лишаючи землю у темряві, а на другий рік з’являється нове сонце, щоб людям знов було тепло і вони могли бачити один одного.

Батько Кішів був дуже хоробрий мисливець, та його спіткала смерть. Це сталося у час великого голоду, коли батько хотів убити здоровезного білого ведмедя, аби врятувати життя своєму людові. У запалі бою він забув про всяку обережність, і звір потрощив йому кістки. Але на ведмедеві було багато м’яса, і люд було врятовано.

Кіш був єдиний син, тож коли його батько помер, вони з матір’ю лишилися самі.

Та люди схильні забувати, і вони забули про звитяжність його батька, а що Кіш був малий і його мати немічна жінка, то й про них швидко забули, і довелося їм незабаром оселитися в найубогішому іглу.

Аж оце одного вечора, на раді у великому іглу Клош-Квана, ватага, Кіш показав, яка кров тече в його жилах і що він твердої вдачі. З гідністю повнолітня він звівся на рівні ноги і зачекав, поки стихне гомін.

— То правда, мені й моїй матері дають пайку м’яса, — промовив він, — Але м’ясо те дуже часто старе й жилаве, та й забагато кісток у ньому.

Мисливці — і літні, й зовсім сиві чоловіки, і молоді здорові парубки — жахнулися. Сталася нечувана річ! Якийсь хлопчак виступив на раді, немов дорослий, та ще й посмів говорити їм у вічі прикрі речі.

Та Кіш промовляв далі, поважно і не кваплячись:

— Я кажу це, бо знаю, що мій батько Бок був славетний мисливець. Люди оповідають, що