Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— О, вітаю, вітаю, любий мій друже! А вигляд у вас куди кращий, ніж можна було сподіватися. Кістки всі цілі? Глядіть, не зостаньтесь калікою, цього нам не можна. Про ваші подвиги вже така слава йде, що аж віри не йметься.

Від цих простих слів де й поділось усе самозамилування пана де Роні. Він звівся на ношах і вже хотів був злізти з них на землю, та король не дозволив. Отож барон заговорив вельми розважно.

— Величносте! — сказав він, навіть не підпускаючи страдницьких ноток у голос. — Ви приносите мені розраду й ушановуєте мене аж надміру такою турботою про мене. Я не здатен виразити своїх почуттів і скажу тільки, що бог недвозначно явив мені свою поміч. З ласки господньої рани мої вже гояться, навіть найтяжча — та, що на культі,— і я сподіваюся щонайбільше через два місяці набути собі нових на службі у вас — за ту саму платню, тобто з чистої любові.

Анрі, те почувши, так розчулився, що вже ладен був плакати, а не сміятись. Він обійняв пана де Роні, що говорив скромно й поважно, а не пишно.

— Дивіться, панове! — гукнув король. — Оце справжній, щирий лицар, я вам кажу!

Він ще трохи проїхав поряд з ношами, тоді нахилився до них і тихенько сказав:

— Одужуй швидше. Роні, затятий старий єретику, бо треба здобувати Париж.

Барон відповів теж пошепки:

— Ви вже так говорите, ваша величносте, ніби людина не нашої віри.

Анрі — ще тихіше:

— А вам не однаково?

Роні — у наставлене вухо короля:

— Величносте! Від такого затятого гугенота, як я, ви не можете жадати, щоб він порадив вам іти до меси. І все ж я скажу вам: це, звичайно, найлегший і найшвидший спосіб відбитись від усіх нападок.

Король випростався в сідлі. Немовби нічого не почувши, він показав на вже недалекий замок:

— Прощавайте, друже, і видужуйте. Коли мені пощастить і я примножу свою владу й вагу, ваш пай, пане Роні, буде вам забезпечений.

По тих словах король Фрапції дав коню остроги і попереду мисливців та собак завзято помчав через лісові угіддя свого вірного й розумного слуги. Трохи згодом він виїхав з лісу на поле, оточене високими березами. Їхні верхівки ледь гойдалися в небесній синяві. На полі, низько понахилявшись, працювали селяни. Почувши кінський тупіт, вони позводили голови й хотіли відбігти вбік. Та мисливці враз зупинились, і король, якого ці люди ще не знали в обличчя, показав на замок, що височів удалині над верховіттям, повитий синьою імлою, й спитав у найстаршого селянина:

— Скажи, друже, чий то замок?

— Пана де Роні,— відповів старий.

А його синові-крем'язневі король наказав:

— Подай мені жменю землі.

І той справді подав вершникові грудку. Король перекинув землю з руки на руку.

— Добра земля, масна. Чий це лан?

— Пана де Роні.

— Дивіться-но! — Король розломив грудку, і всередині заблищало срібне екю. — Це тобі, Мадлон. Підніми фартушок!

Дівчина послухалась, він кинув у фартушок монету, а вона всміхнулась до нього вгору — з лукавим зблиском примружених очей і таємною згодою в погляді, такою знайомою йому ще з днів молодості.

Вже рушивши далі, він гукнув через плече:

— Маєте доброго пана, і я йому теж буду завше добрим паном!

Селяни перезирнулися, пороззявлявши роти, — а тоді, занімілі з подиву, кинулись бігти за ним і бігли довгенько. З-під кінських копит летіло груддя, радісно заливалися собаки, а один мисливець засурмив у ріг.

Пекло

— От новина люба — король врізав дуба, — казали в Парижі й справді вірили, що цього разу він не просто зазнав поразки, а наклав головою. А король не спростовував цих чуток. Безперестану йшов дощ, шляхи були пустельні, і про нього нічого не чули, хоча він стояв у Манті, за якийсь день дороги. Це місто, як і всі інші, йому довелося брати з боєм. Тільки-но опинившися в його мурах, він дав бенкет пекарям. Їхній цех прочув, що король у себе вдома, на півдні, мав власного млина й прозивався «мельником з Барбасти». Щоб підтримати честь цього прізвиська, він заграв з ними у м'яча; вони виграли в нього всі гроші й захотіли на цьому припинити гру. Він зажадав відігратись, а коли вони відмовилися грати далі — примусив їх цілу ніч пекти хліб. Уранці він спродав той хліб за півціни; отоді пекарі прибігли до нього, упрохуючи грати далі!

Про цю пригоду він умисне пустив розголос у Парижі. Таким чином у столиці довідались не тільки про те, що він живісінький — це вже само собою було досить прикро, — а ще й про те, що він усюди скуповує збіжжя. Видно, у нього війська без ліку! І раптом з'ясовується, що всі знають: король під Іврі переміг. «Він розбив нашого герцога вщент. Товстун Майєнн зі своїм розігнаним військом не може дістатись до нас по розгрузлих дорогах. Цього разу він нас не порятує. А єретика не спинить ніщо, і ми його таки діждемось: прийде, як минулого разу, коли виплюндрував усі наші передмістя й перебив дев'ять тисяч душ».

Насправді вбитих було вісім сотень, але панічні чутки у великому місті перебільшували все — і грізну силу короля, і власне безсилля. «Цей єретик завойовує млини та хлібні комори всієї країни. Ми повмираємо з голоду!» — нарікали парижани і, скуті лихим передчуттям, тільки дивились, як «іспанці» забезпечуються продовольством. «Іспанці» — то були посол Мендоса й архієпископ Толедський, що прибув з надзвичайною місією: розвідати для свого короля дона Філінпа, чого найбільше бракує людям, які найближчим часом стануть новими підданими всесвітньої держави, — віри чи грошей. Виявилося, що хліба, як міг спостерегти архієпископ[12]. І він, і вся іспанська партія себе забезпечили — особливо шістнадцять старшин міських округ, а насамперед монастирі. Герцоги де Немур[13] та д'Омаль[14], що командували залогою, були мимохіть союзниками іспанців, але в душі стояли за Францію, що тоді траплялось у Парижі нечасто. Бо тільки старі люди, котрі сиділи по в'язницях, іще пам'ятали, що таке свобода, справжня віра та здоровий глузд. Один з них, Бернар Паліссі[15], з Бастілії послав герцогові де Немуру, з роду Гізів, філософський камінь. Так він називав скам'янілий людський череп — і гадав, що вигляд таких ветхих останків людини просвітить лотарінжця, і той зречеться недоречного згубного честолюбства свого роду