Читати книгу - "Будинок з привидами"

В кухні не було навіть і крихітки хліба.

Тут я згадав, що тітка інколи ховає харчі на холоді, в занедбаному колодязі поблизу нашого флігеля. Захопив пістолет і вийшов у двір.

Весь край неба за Довжецьким лісом був багровий. Що це? Адже ще кілька хвилин тому небо було звичайного кольору. Заграва росла на очах, верхівки дерев виділялись дедалі більше й виразніше, вогняна смужка простяглася від Старої фортеці, до провіантських складів і загасала тільки далеко за польським кладовищем, біля Райської брамки. «Ну й горить! — подумав я. — Хат з десять горить. Чи не в Приворітті часом? Мабуть, у Приворітті!»

Але в цю мить посеред заграви став зростати, підійматися вогняний стовп, і над деревами виплив багровий круглий місяць.

І зразу, як тільки з'явився він над садом, багрова смужка вздовж обрію стала гаснути, а місяць ставав усе блідіший і блідіший, поки не набрав свого звичайного жовтого кольору.

Я обійшов флігель і підійшов до занедбаного колодязя. Його оточували кілька чахлих кущів слив та зарості кропиви.

Я провів рукою по цементному колодязю і в одному місці намацав мотузок.

«Є рибка!» — весело подумав я і потяг з колодязя щось важке.

До мотузка була прив'язана емальована каструля. Скинувши кришку, я побачив тверду, застиглу, як лід, кірку жиру. А на дні під жиром, мабуть, м'ясо. Та як його дістати? Пальцями? Ні, пальцями не варт. Довелося виламати два прутики бузку і витягти ними з супу важкий шматок. Попалася кістка — з гострим краєм, з захололим мозком усередині. Славно було вечеряти вночі, сидячи на колодязі в порожньому, освітленому місяцем садочку! Куди краще, ніж у Шипулинського. Шкода тільки, що зі мною не було Галі. Цікаво, — справді тоді батько зазирав у кондитерську чи мені здалося? М'ясо раптом втратило свій звичайний смак. Згадавши про батька, я вже не міг заспокоїтися.

Добре, якщо він тільки буде підсміюватися наді мною, що я уже в кафе з дівчиною ходжу. Але ж батько може спитати, звідки в мене гроші. Загинув я тоді! І чого тільки ми посідали були перед тією дурною вітриною? Хіба мало було вільних столиків у куточку? Ніхто б нас там не побачив…

Я підняв разом з мотузком важку каструлю і припав губами просто до її закуреного краю. В саду біля кам'яної огорожі затьохкав соловей. Його ніжний і голосний спів долинув сюди через увесь тихий, мовчазний сад. Мені в горло булькаючи лився холодний, злегка пройнятий запахом колодязя суп, і тверді плиточки жиру торкалися губ. Я нахилив каструлю, щоб відігнати жир назад, як за Старою фортецею один по одному гримнули три постріли. Я поставив каструлю на камінь. Луна від пострілів прокотилася над містом. Рядом, через дорогу, в тюрмі свиснув вартовий. Раптом з того місця, де гримнули постріли, почулася ще й коротка кулеметна черга.

Верескливо загавкали у відповідь біля провіантських складів собаки. Коло воріт радпартшколи заметушився вартовий. І зразу в будинку десь біля клубу грюкнули двері, другі, треті! Хтось промчав по дощаному коридору в гуртожиток курсантів. Звідти долинув шум, приглушений гомін.

Не встиг я підбігти до флігеля і зійти на свій ґанок, як усередині головного будинку на кам'яних сходах загупали чобітьми і у двір один по одному стали вибігати курсанти. Чути було, як вони клацали пряжками, затягуючи пояси. Якийсь курсант одбіг набік і, зігнувшися, затупав ногою по тротуару, — видно, чобіт був йому тісний.

З дверей вискочив високий курсант і, насуваючи будьонівку, закричав:

— Одержуйте гвинтівки, товариші комунари!

З цими словами він підбіг до низеньких дверцят збройового складу, який чорнів поруч з головним входом у будинок, і зник у складі.

Зразу ж на рівні землі тьмяно спалахнули два вибілених крейдою і заґратованих підвальних вікна, інші вікна по всьому будинку були темні, тільки в крайніх двох біля саду злегка віддзеркалювався низький ще місяць.

Один по одному вибігали курсанти із складу. Високо тримаючи гвинтівки, вони клацали затворами, заганяли патрони в магазини, відтягали тугі запобіжники.

— Зв'язкові тут? — почувся приглушений спокійний голос Полевого.

— Тут, товаришу секретар! — відгукнулися зразу кілька чоловік.

— Будіть начскладу і співробітників! Швидко! — наказав Полевой.

По двору в різні боки побігли зв'язкові. Один з них, з шумом розвівши гілки бузку, понісся навпростець по бур'яну до нашого флігеля.

— Де друкар Манджура живе? — задихавшися спитав він.

Зв'язковий був низенький комсомолець у бриджах, той, що головував на зборах і попросив мене з залу.

— Сюди! — крикнув я коротко і перший побіг у коридор. Зв'язковий чиркнув сірником. При хисткому світлі я показав йому двері, і він зразу ж застукав у них кулаком.

— Хто там? — глухо обізвався батько.

— Тривога! Швидше! — крикнув зв'язковий і вибіг назад.

Поки батько одягався, я стояв на гайку.

Під білою стіною головного будинку вже вишиковувалися курсанти. Мені добре було видно їх звідси, зверху, тільки правий фланг злегка затуляли кущі бузку.

— Я з тобою, тату, можна? — шепнув я батькові, як тільки він показався на порозі.

— Куди зі мною? Ще чого не вистачало! Марш спати! — не дивлячися на мене, сердито крикнув батько і вмить збіг по східцях у двір.

Під будинком почувся тихий, приглушений голос Полевого:

— Струнко! Перший взвод, за мною кроком руш!

Курсанти рушили строєм по чотири чоловіки вздовж будинку. Попереду без гвинтівки йшов Полевой. Батько пристроївся на ходу і зразу ж зник з моїх очей.

Без пісень, без гучної команди, виблискуючи штиками гвинтівок, карбуючи крок, колона курсантів-чопівців вийшла з воріт на вулицю, і вартовий зразу ж зачинив за нею високі залізні ворота.

Мені стало дуже самітно на ґанку. До тітки йти не хотілося. Я знав, що тепер на весь цей великий будинок, на все величезне подвір'я радпартшколи, яке розтяглося на цілий квартал, залишилося тільки декілька чоловік безпартійних співробітників та дружин начскладу з дітьми. У місті було тихо, зовсім тихо, але тиша ця була обманлива. Я знав, що зараз з усіх вуличок міста і навіть з далекої станції поспішають по тривозі на Кишинівську, до штабу ЧОПу, групами і поодинці комунари-чопівці.

Перетинаючи освітлений місяцем порожній двір радпартшколи, я попрямував до воріт.

— Стій! Хто йде? — гучно закричав вартовий.

Голос його здався мені знайомим.

— Свої, — відповів я тихо.

— Хто такі свої?

— Я живу тут.

— Прізвище?

— Манджура.

— Ну, підходь…

Вартовий чекав мене в тіні високого береста, і мені спочатку було важко розглядіти