Читати книгу - "Живі книги"

– Ти непередбачувана! Торпеда! Як це в тебе так швидко голова варить?! – усміхнувся він. – Згода. Шуруй, поки не спізнилася. Пакет забереш із собою чи принести?

– Принеси, бо гепнуся на нього, шкода буде хавки, а особливо кави!

– А звідки ти знаєш, що там є кава?! – щиро здивувався Ілля.

– Знаю! – засміялася дівчина, уже погладжуючи сидіння скутера. – Ну, давай ключ!

12

Уночі Амалії не спалося. Вона підводилася з ліжка, пила на кухні воду, блукала квартирою, спотикаючись об іще не розібрані після переїзду коробки, з яких усміхався мураха-культурист – символ компанії, що надає послуги з пакування й перевезення речей. Найнеобхідніше помістилося в одній валізі, а ті коробки… Чи взагалі коли знадобляться?

Жінка взяла цигарки, накинула на нічну сорочку махровий халат і вийшла на балкон. О четвертій ранку в другій половині травня надворі ще було темно, хоча невдовзі мав зачинатися світанок. Французи називають таку пору «entre loup et chien».[13] Амалія не звикла до цього району, де дев’ятиповерхівки стояли доволі щільно й за бажання ввечері можна було розгледіти, що відбувається в квартирі навпроти, якщо чуже життя не приховали шторами. У цей пізньоранній час світилося лишень кілька вікон. Може, хтось годував немовля, а може, хворів, і близькі люди несли варту біля недужого чи літня людина не спала і згадувала своє життя…

Амалії теж було що згадати, але вона вже втомилася від цього мазохізму й намагалася блокувати потік спогадів, що навалювався на неї то фільмом про колишнє, то спалахами слайдів, немовби вона переглядала альбом із фотознімками щасливих часів. Так було з нею трохи раніше. Але наразі вона, ніби бейсболістка, відбивала уявною биткою кожен слайд, що летів із лабіринтів пам’яті.

Оп-па! Відскочив у темряву кадр, де вони з Арту-ром, молоді й щасливі, стоять біля їхньої першої машини, ненового «Фіата», що чоловік його сам пригнав із Німеччини.

Оп-па! Закрутився й відстрибнув знімок із Кіпру, де вони, засмаглі й веселі, обіймаються коло яскраво-квітучих кущів.

Шарах! Відлетів у темряву кадр, де вона нахиляється, щоб зазирнути вниз із вежі старовинного замку в долині Луари, а Артур, сміючись, тягне її за футболку назад.

Бемс! Розлетівся на друзки кольоровий кадр, на якому вони затишно снідають круасанами з кавою на терасі паризької кав’ярні в дощовий, але теплий і ліричний недільний день.

Дзинь! Розсипався відбитий нею знімок, де вони обоє в яскравих масках гуляють на вируючому карнавалі у Венеції.

Амалія розмахнулася уявною биткою й завмерла. Здалеку наближався знімок, на якому її не було, тільки Артур із червоними щоками, сердитий і розгублений водночас, рішуче проголошував умови нового життя. Жінка завмерла й не відбила цього видіння, як інші. Примружилася й майже відчула, як штовхнуло щось межи очі, потім у груди, а у вухах загуло: «Тобі лишається машина, плюс куплю тобі однокімнатну квартиру й покладу на рахунок десять тисяч баксів. Згодься, не кожен чоловік залишає бездітній колишній дружині таку стартову базу для нового життя. Сподіваюся, не пропадеш».

Не розплющуючи очей, вона глибоко вдихнула нічне весняне повітря, у яке ще не влилися вихлопні гази, намацала в кишені пачку цигарок, витягла одну і взяла до рота. Запальнички не знайшла, але йти по неї на кухню не було сил. Вона опустилася в старе пошарпане крісло, яке лишилося тут від колишніх господарів, підібгала під себе ноги, закуталася в халат і завмерла. Сльози тихо спливали по її щоках, цигарка розмокла в губах, і тримати її далі було безглуздо. Жінка поклала сигарету на підвіконня, скрутилася калачиком на кріслі, з якого дотепер не вивітрився запах якоїсь кицьки, що колись, певне, полюбляла тут ніжитися, глибоко зітхнула і провалилася в сон.

Уві сні перед нею вилася кам’яниста доріжка в густому весняному гаю, десь вдалині між деревами кружляла містична гувернантка в капелюшку, яка вабила за собою в підземний тунель її Артура, а сліпий чоловік у темних окулярах тримав Амалію за руку й металевою паличкою, затиснутою в другій руці, відбивався від кажанів, які шурхотіли крилами просто перед обличчям і воркотіли, мов голуби.

Сонячний промінь торкнувся її щоки, і жінка відчула, що змерзла. Вона відкрила очі й побачила, що на перилах балкону справді топчуться й воркочуть голуби, час від часу розкриваючи крила й відштовхуючи грудьми конкурентів.

– Посміливішали, як не стало кішки? – втомлено промовила до них Амалія. – Зараз, зараз винесу вам хліба.

Вона випростала ноги, повела плечима й підвелася. Поки не високе міське сонце поглядало на неї в проміжок між двома будинками й обіцяло спекотний день. Ще один день її життя, який треба було чимось наповнювати.

На кухні Амалія подивилася на годинник, що блимав на панелі мікрохвильової пічки – була сьома ранку. Вона таки добряче змерзла на балконі уві сні. Задумалася: заварити чаю чи піти під гарячий душ? Механічно набрала з крану води в пластмасовий чайник і натиснула блакитну кнопку на ньому.

Зовсім недавно, але таки в іншому житті вона б і не подумала пити нефільтровану воду з київського водогону. Та ще й варити її в китайському пластмасовому чайнику! І пити дешевий чай із пакетиків, які мешкали в кухонній шафі разом із залишками припасів колишніх господарів.

Артур купив їй цю квартиру у людей, що виїхали з України назавжди й продали житло разом зі старими меблями та побутовою технікою, зробивши свій вирішальний крок із кількома валізами в руках. І ця квартира стала трампліном у нове життя і стартовим капіталом. Звичайна однокімнатна на п’ятому поверсі панельної дев’ятиповерхівки.

Амалія бачила господарів єдиний раз у нотаріуса, куди мусила прийти, щоб поставити підпис під угодою про купівлю-продаж. І пошуки квартири, і її переїзд сюди організував Артур, цілеспрямовано виконуючи прийняте рішення. А вона в ті дні ніби плавала в стані повної апатії, нездатна ні щось змінити, ні навіть усвідомити до кінця, що сталося. Вона й зараз не дуже вірила, що це відбулося з ними. Що це взагалі могло статися – цілком банальна історія із сучасної мильної опери, коли молода секретарка (перекладачка, асистентка, біс її знає, ким вона там була в його офісі!) арсеналом своїх принад закрутила голову її успішному чоловіку, зрештою завагітніла й поставила питання руба…

Чи то так стрімко все в них розвивалося, чи то Амалія була такою неуважною й упевненою в непохитності родини й Артурової відданості їй ще зі шкільних років, але чоловікове зізнання, резюмоване чітко розписаним планом подальшого життя та полюбовного розподілу майна, упало на голову жінки як грім серед