Читати книгу - "Рожеві сиропи"

І от, сидячи на підвіконні серед ікорно-кокаїнової розкоші, дядя Сергій Валентинович, самотній та нещасливий, байдужий і відсторонений, гостро відчув нестачу чогось щирого, теплого та чесного. Нестачу любові, чи що? У нього не було друзів, не було коханої жінки, і швейцар, паскуда, постійно грав у піддавки. Але не повертатися ж до рідної Софіївки, не йти ж після всього цього на пошту і не розвозити ж цим нікчемам, цим селюкам рахунки та листи…

Останньою краплею стала підслухана розмова між адміністратором готелю та якимсь молодиком у дорогому костюмі. Адміністратор, сивовусий й стрункий дідок, виправдовуючись, пояснював молодику, що весь сьомий поверх зайнятий олігархом з Росії. Обнімаючи доричну колону, Сергій Валентинович мало не сповз прямісінько на мармурову, висвітлену й вибілену підлогу. В цю саму мить він відчув, як мерзенно все це, як примітивно і нецікаво він існує. Він — російський олігарх, варвар, гун, вандал, що приїхав до цивілізованого світу жерти і спати в одному кориті, обіймати доричні та іонічні колони, не розрізняючи їх. Увечері, сидячи на підвіконні й вдивляючись у вогні набережної, слухаючи рівне дихання найдорожчої проститутки, яка була куплена спеціально для того, щоб спати у ліжку й давати змогу Сергію Валентиновичу відчувати присутність хоч однієї живої душі поруч, він твердо вирішив, що неодмінно покине це місце, зав'яже з таким життям і… знайде її, єдину любов свою, яка, незважаючи на його зовнішність і вік, любитиме не за гроші, а за чистоту серця.

Вранці наступного дня дядя Сергій Валентинович, залишивши номер у готелі (з випивкою, їжею, кокаїном, проститутками та трьома величезними ящиками грошей), виїхав у східному напрямку. Через усю Європу, проїжджаючи й зупиняючись на кілька днів у таких містах, як Генуя, Мілан, Больцано, Зальцбург, Відень, Брно, Краків і, врешті, Львів, дядя Сергій Валентинович намагався закарбувати у своїй пам'яті всю цю безпорадну буденність самотності та незрівнянного багатства. Зі Львова він за годину дістався приватним літаком до Борисполя й за дві години вже вечеряв у затишному ресторані в провулку Чехова. Всі речі, які залишив собі Сергій Валентинович, вкладалися у дві невеличкі валізи. В одній містилися сорочки та шкарпетки, станок для гоління й кілька костюмів, а в іншій — гроші.

Треба було неодмінно все змінити. Змінити так, щоб більше ніколи до цього не повертатися. Нехай це звучить і банально і деякою мірою вульгарно, але необхідно спалити всі мости, що розділяють Сергія Валентиновича — колишнього, теперішнього і майбутнього. З цією думкою він викликав таксі, яке довезло Сергія Валентиновича до пішохідного мосту. Діставшись його середини, дядя Сергій Валентинович відчув якусь невимовну і зовсім непоясниму прикрість. З одного боку, він хотів змінити своє життя, зупинити цей маніакальний успіх й розчинитися у натовпі звичайних людей, яких розрізняють лише генетичний фонд та слабка соціальна градація, а з іншого боку — чи не доведеться плакати гіркими сльозами від утрачених можливостей… Ще й не факт, що йому вдасться все це змінити й зупинити.

Врешті, розпанахуваний уздовж і впоперек протиріччями та сумнівами, дядя Сергій Валентинович дістав з кишені камінець і викинув його у спокійні води Дніпра.

Йому хотілося почути, як камінець булькне, щоб запам'ятати цей звук як символ перелому його власної епохи, але в той момент десь щось загуділо, хтось крикнув, завив катер на пристані, й бульку не відбулося. Точніше, дядя Сергій Валентинович не почув його.

Життя змінилося. Листоноша зрозумів одну звичайну й очевидну річ: справа була не в тому, що він утопив свій камінь, а не залишив його під дубом десь у центрі швейцарського напівкантона. Справа була у тому, з яким серцем ти відпускаєш свої сили. І тоді, стоячи на мосту, він таки відпустив його: з важким серцем, але в той же час відверто бажаючи позбутися своїх надприродних здібностей, які, якщо дивитися правді У вічі, дісталися йому напрочуд легко.

І так нечесно!

Як насправді чесно і що таке абсолют чесності, дядя Сергій Валентинович не знав, тому, провештавшись із тиждень містом, він зрозумів, що воно, це місто, йому в принципі подобається, і що тут в принципі можна жити, і що нове життя треба почати з нового помешкання. За кілька днів він зв'язався з брокером і обміняв одну з валіз на чотирикімнатну квартиру в кооперативному будинку на розі Чорновола і проспекту Перемоги. Це було чесно. Сергій Валентинович відмовився від несказанних багатств заради простецького існування, тому має повнісіньке право розпочати своє простецьке існування з невеличкою форою на старті. Так би мовити, захищеним тилом, куди він зможе привести жінку.

Спочатку було важко. Кожного разу, коли дядя Сергій Валентинович бачив у вітрині магазину ту чи іншу річ, яка йому подобалась, нав'язлива думка, що він тепер не здатен отримати те, чого бажає, починала прогризати в ньому жаль за втраченим, але зібравши всю волю в кулак, він сильно зажмурював очі й ішов далі. Хоча іноді якась вертлява напівдумка прослизала, і листоноша починав шкодувати за кілограмом кокаїну та найдорожчою проституткою, які залишилися в Монте-Карло. Все це він, зрештою, міг би вигідно тут перепродати й купити собі, наприклад, «ниву» або «дев'ятку».

Коли грошей не стало не тільки на бажане, але й на необхідне, дядя Сергій Валентинович зрозумів, що нове життя по-старому має свої нюанси і один з них — це необхідність ходити на роботу, отримувати мізерну зарплатню й щонеділі відвідувати кафе або кінематограф, або взагалі, господи прости, зоопарк. Дядя Сергій Валентинович відчув себе самотнім і проклятим злидарем у величезній чотирикімнатній квартирі. Хто він, чим займатиметься, невже він більше ніколи не виграє мільярд у рулетку?

З цією думкою він узяв усі свої гроші (щось близько трьохсот гривень) і пішов у казино. Не затримавшись там і десяти хвилин, він опинився на брівці з порожніми кишенями та фізичним голодом, який зводив його з розуму.

Доведеться йти на роботу.

Роботу дядя Сергій Валентинович шукав довго і пристрасно. Він відчував потребу робити корисну, але разом з тим приємну справу. Він знову став листоношею. Принаймні він так себе називав. Робота ж його полягала не в листоношстві, а в управлінні цілим відділом сортувальників спецкореспонденції. Цей відділ був частиною секретної філії Укрпошти, якою займалися спецслужби. Він приймав набагато більше пошти, ніж основний