Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

М. Грушевському. З його поверненням “український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в даний момент не під ходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство”, - відзначав Д. Дорошенко. Уже в першій своїй статті “Велика хвиля”, опублікованій 25 березня “Новою Радою”, “…Грушевський вірно схопив ситуацію і ясно поставив перед українством завдання, які розгортались перед ним з вибухом революції. Він рішуче і категорично заявив, що українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті”[104].

Д. Дорошенко вважає необхідним віддати належну “честь Грушевському, що він зразу поставив ці домагання конкретно в формі автономії України”[105].

Втім, слід відразу обмовитися, що суголосно з М. Грушевським відчувало, оцінювало момент, формулювало основні вимоги, бачило перспективу їх досягнення майже все політично активне українство, що інтенсивно втягувалося в суспільне життя. Так що від самого початку теоретичні напрацювання й узагальнення М. Грушевського з’являлися не як витвори “героя-одинака”, а органічно вінчали інтелектуальні зусилля національної еліти.

Шукаючи відповіді на питання — що робити, куди йти далі — ідеологи українського руху були єдині в тому, що розпочата революція несе в собі соціальне й національне визволення. Щоправда, ступінь зв’язку обох елементів, їхня питома вага в детермінації широкого народного руху оцінювалася по-різному.

Для тих, хто в 1917 р. став біля керма українського руху, не виникало жодних вагань у питанні про сутність і характер процесів, що розпочалися в Україні і мали завершитися, як вони сподівалися, досягненням стратегічної мети.

Беззастережно визначивши головною причиною політичного піднесення в Україні національний момент і, пов'язавши розв'язання існуючої суспільної суперечності з нагальною демократизацією всього укладу життя, вони були переконані, що революція в регіоні має національно-демократичний характер. Широка демократизація суспільного життя розглядалася при цьому як головний чинник докорінних перетворень в інтересах трудових мас, тобто включала в себе соціальний аспект.

Природно, комбінування складових процесу, що розпочався з поваленням самодержавства, уявлялося по-різному і залежно від обставин змінювалося. Не залишилися незмінними й погляди на співвідношення між визвольним рухом в Україні і загальноросійським процесом.

Так В.Винниченко вважав, що після лютневих подій в українському суспільстві відразу відпали будь-які інші орієнтації (що існували раніше), крім однієї — "Всеросійська Революція, Справедливість". Лідер українських соціал-демократів навіть через кілька років не міг утриматися від революційного пафосу, передаючи тогочасні настрої українства: "За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми.

Ми стали частиною, — органичною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?"[106]

Піднесеному сприйняттю Лютневої революції в Україні сприяла й поширювана інформація про те, що дуже велику, мало не головну, роль у поваленні царизму відіграли укомплектовані переважно українцями Волинський та Ізмайлівський полки Петроградського гарнізону. М.Грушевський і П.Христюк стверджували, що їх підготували до цього українські революційні організації Петрограда, а В.Винниченко відводив головну роль тут місцевій організації українських соціал-демократів[107]. Є свідчення і про те, що про вплив на командний склад полків завчасно потурбувалися масони, які домоглися від офіцерів обіцянок не вживать зброї проти виступів у Петрограді, по суті сприяти перевороту, що готувався[108].

Щоправда, П.Христюк крізь призму років дещо стриманіше, аніж його колеги по Центральній Раді, оцінив Лютневу революцію, можливості, які вона відкривала для подальшого цивілізаційного поступу: після "короткої спілки" всіх антимонархічних сил буквально наступного дня виявилась суперечність, навіть ворожість інтересів працюючих мас і тих, хто жив їх експлуатацією. "Конфлікт між двома силами — буржуазією і працюючими масами — почався одночасно на всіх просторах бувшої імперії, але пішов не всюди однаковим темпом і в однакових формах, ускладняючись місцевими умовами як соціально-економічного, так і національно-політичного характеру. Під впливом цих умов инакше розвинувся він на Україні, ніж на Московщині"[109].

Інший суттєвий момент, на думку П.Христюка, відразу ж виявився у повній нездатності великоруської ("московської") демократії належною мірою оцінити позитивну роль, великі демократично-визвольні потенції національних рухів, які були кваліфіковані "як буржуазні і контрреволюційні". З цього не вийшло нічого доброго для революції взагалі: "Хибним розумінням і відношенням до національних революцій з боку московської революційної демократії, яка по праву могла претендувати на революційний провід у всеросійському масштабі, було нанесено велику шкоду справі революції: загально-російський революційний фронт одразу ж було розбито по лінії міжнаціональної боротьби, в результаті чого на великих просторах бувшої Росії революційна боротьба пішла одночасно в двох напрямках: в напрямку соціально-економічної боротьби працюючих проти визискувачів і в напрямку національно-політичної боротьби нації з нацією, робітництва та селянства з таким самим робітництвом та селянством"[110].

Авторові цих рядків можна, мабуть, закинути, що такого швидкого прозріння щодо позиції великоросійської демократії в 1917 р. насправді не було й бути не могло. Однак наведений висновок не може скільки-небудь суттєво змінити оцінку загальної логіки тогочасних орієнтацій лідерів українського руху, основних напрямків, суті курсу, що ними обирався.

Найгрунтовніше платформа українського руху, а відтак — Української революції, розроблена у працях М.Грушевського. З методичною послідовністю він ішов від вихідних тем до заключних, повертаючись у разі потреби до тих сюжетів, тлумачення яких зумовлювалося новими обставинами.

Першою такою працею стала брошура "Хто такі Українці і чого вони хочуть", у якій прийдешні завдання обгрунтовувались всією попередньою історією українського народу, його сутністю й особливостями.

На чільне місце М.Грушевський поставив питання: "Що означає ся назва, хто такі українці, кого вони вважають своїми товаришами у своїм ділі, і чого вони хочуть для свого народу й краю"[111].

Ці питання, що самі по собі викликали інтерес у широкого загалу, безперечно, мали й досить вагоме політичне навантаження. Саме через ті чи інші відповіді на них визначалися підходи до тогочасного етапу суспільного розвитку, до формування конкретних завдань руху, котрий, як і будь-яке масштабне явище в історії, містив у собі поряд із елементом усвідомленої дії і величезний відсоток стихійності. Саме цю стихійність пропонувалось увести в певне ідейне й організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби.

М.Грушевський дав дуже стислий, надзвичайно концентрований виклад історії українського народу, обгрунтувавши свій висновок таким чином: "Так, ми — стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми того історичного зв'язку не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наклала свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку,