Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

за участі представників есерів і меншовиків. Але ці кроки не могли привести до бажаної стабілізації обстановки через брак реальних планів розв’язання назрілих проблем. Вступ же есерів і меншовиків в “законний шлюб” з буржуазією виявиться в кінцевому рахунку згубним для них. Можливості політичного маневру у есеро-меншовицького блоку виявляться гранично звуженими: на догоду буржуазії доведеться відкласти програму навіть поміркованих буржуазно-демократичних реформ.

Конкретно-історична ситуація між Лютим і Жовтнем з її незвичайною складністю, динамізмом, крутими поворотами іманентно містила різні, змінювані час від часу можливості політичного розвитку. В. Ленін, що як ніхто інший, вірив у перемогу соціалістичної революції, разом з тим послідовно виступав проти примітивних уявлень про зумовленість саме такого результату боротьби і вбачав у реальній дійсності поліваріантність тенденцій. “Що дасть завтра наша революція — повернення до монархії, зміцнення буржуазії, перехід влади до більш передових класів — ми не знаємо, і ніхто не знає”[98], - писав він у червні 1917 року.

І все ж найімовірніше революція могла або зупинитися на буржуазно-демократичному етапі, або йти вперед, до соціалізму. Виключити можливість будь-якого з цих двох варіантів навесні 1917 р. було б неправильним, політично необачним.

Соціалістичний шлях у той історичний момент зумовлювався загалом сприятливою ситуацією для спроби реалізації віковічних прагнень трудящих до справжнього соціального, політичного й національного визволення[99]. Додаткову об’єктивну перспективу тут створювала відносна (порівняно з іншими країнами) слабкість сил, що прийшли до влади в результаті повалення самодержавства.

Реальна альтернатива буржуазно-реформістському шляху розвитку країни була запропонована партією більшовиків, яка задовго до 1917 р. виробила теоретичні уявлення про наступну після знищення царизму спрямованість суспільного процесу. І незважаючи на те, що ситуація спочатку складалась досить суперечливо та несподівано (двовладдя не мало аналога в історії), вона водночас підтвердила і принципові розрахунки більшовиків. Тому проведений В. Леніним протягом березня 1917 р. аналіз політичного становища в країні дозволив йому після повернення в Росію в першій же короткій промові на Фінляндському вокзалі проголосити курс на соціалістичну революцію.

“Своєрідність поточного моменту в Росії, - робив В. І. Ленін висновок у Квітневих тезах, — полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії внаслідок недостатньої свідомості і організованості пролетаріату, — до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідних верств селянства”[100]. Цей висновок становив стрижньову основу, центральну ідею стратегічного плану РСДРП(б) у період між Лютим і Жовтнем. Він визначав як головну політичну мету, так і умови її досягнення.

Квітневі тези жорстко, надійно обґрунтовували соціалістичну перспективу розгорнутих у країні процесів, чим істотно вирізняли російську революцію серед багатьох інших революцій, що захлинулись через відсутність ясної програми. Водночас вони стали планом розв’язання загальнонаціональних, загальнодемократичних завдань, поставали як реальні заходи порятунку країни від невідворотної катастрофи. Так буржуазно-реформістському шляху був протиставлений соціалістичний, прямо протилежний першому за своїм класовим змістом і спрямованістю. Причому, другий шлях, за ленінською категоричною, безкомпромісною оцінкою, був не просто можливістю, але єдиною можливістю, життєвою, настійною необхідністю.

“Шляху реформ, що виводить з кризи, — з війни, із розрухи — нема”[101], - підкреслював вождь більшовиків. Доводячи пізніше об’єктивний, закономірний характер соціалістичного вибору, В. Ленін писав: “Але в 1917 році, з квітня місяця, задовго до Жовтневої революції, до взяття влади нами, ми говорили відкрито й роз’яснювали народові: зупинитися на цьому (буржуазно-демократичному етапі. — В. С.) революція тепер не зможе, бо пішла вперед країна, ступив вперед капіталізм, дійшло до небачених розмірів розорення, яке вимагатиме (чи хоче цього хто-небудь чи ні), вимагатиме кроків вперед до соціалізму. Бо інакше йти вперед, інакше рятувати країну, змучену війною, інакше полегшувати муки трудящих і експлуатованих не можна”[102]. Очевидна перевага більшовиків полягала в тому, що вони не лише з надзвичайною оперативністю, без найменших вагань не лише вказали на об’єктивну необхідність переходу Росії до соціалізму, а й впевнено визнали основні віхи, розкрили їх конкретний зміст відповідно до умов країни: “…Ми підемо безбоязно до соціалізму і… ось якою дорогою лежить наш шлях: через республіку Рад, через націоналізацію банків і синдикатів, робітничий контроль, загальну трудову повинність, націоналізацію землі, конфіскацію поміщицького реманенту та ін.”[103]. Здійснення таких заходів і кроків, за ленінським висловом, відразу ж поставило б Росію однією ногою в соціалізм.

Переведення розвитку країни на новий, соціалістичний шлях розглядалося більшовиками не як щось незвичайне, надприродне, а як практичний вихід із кризи буржуазно-поміщицького ладу, з того тупика, в якому опинилася вона у 1917 р., тобто як конкретну відповідь на назрілі проблеми суспільного розвитку. У ленінській постановці соціалізм, що був метою і ідеалом робітничого руху, постав як загальнонаціональна потреба, а перехід до нього — як загальнонаціональне завдання.

Вперше в марксистській теорії і практиці В. Ленін знайшов варіант органічного поєднання соціалізму з національними умовами та інтересами конкретної країни — Росії і тим самим обґрунтував соціалістичну перспективу як нагальну загальнонародну справу. Величезне значення мала пропаганда тези, відповідно до якої розв’язання загальнодемократичних завдань може бути забезпечене виключно на шляху до соціалізму і аж ніяк не на платформі буржуазно-демократичного розвитку. Це відкривало можливості впливу на революційно-демократичний потенціал масового невдоволення і народного руху, спрямування його в річище формування соціалістичної революції.

Вибір шляху суспільного розвитку в поліетнічній країні з нерозв’язаним національним питанням, що дісталось у спадок від попереднього імперського режиму, не могло не внести своїх коректив у процесі вироблення, оформлення поглядів на перспективу, як віддалену, стратегічну, так і наближену, ситуативну.

***

Українські політичні партії, процес створення яких почався на рубежі ХІХ і ХХ століть і мав основною мотивацією розв’язання національного питання власними силами, з великим ентузіазмом зустріли повалення монархії, щиро вітали перші кроки Росії по шляху демократії. Всі вони вважали, що разом з іншими антисамодержавними чинниками зробили свій внесок у ліквідацію історичних пережитків — перешкод до соціального і національного прогресу. Однак це зовсім не означало, що стратегічна мета була вже досягнутою.

Неважко було передбачити, що нові правителі Росії не будуть поспішати з радикальними змінами у сфері міжнаціональних стосунків, неодмінно висуватимуть однією з абсолютних констант непорушність, цілісність держави, а замах на останню кваліфікуватимуть як найстрашнішу загрозу, підступний удар по революції, демократії. Відтак нагальною необхідністю був вибір курсу, лінії поведінки, які б якнайоптимальніше наближали до жаданої мети — повномасштабного відродження нації, виведення її на рівень передових спільнот.

Самим життям така відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як координаційно-політичний, організаційний, керівний центр усього українства. Особливу ж роль судилося відіграти її голові, безперечно найвідомішому, найпопулярнішому тодішньому громадському діячеві —