Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

питання, як і всі інші (в цьому більше за все і проявлялася позиція кадетів, їх суть) вирішать Установчі збори. На практиці, вони йшли на все, якби тільки відстояти привілеї зажиточної верхівки суспільства, їх всевладдя над народом. “Для нас досить важливо, — заявив лідер кадетської партії П. Мілюков, — провести хирлявий човен Тимчасового уряду через розбурхану стихію революційного океану до жаданої пристані”[95].

Прихильники іншого шляху виходили з того, що лютий 1917 р. тільки широко відкрив двері для справжнього руху вперед, що Лютнева революція це лише переддень значно могутнішого, масштабнішого ривка, для стрімкого, форсованого досягнення соціалістичного ідеалу.

Перший шлях обґрунтовували, відстоювали Тимчасовий уряд, партії та організації, що його підтримували (кадети, меншовики, бундівці тощо; в Україні до таких поміркованих позицій наближались тупівці, українські соціал-демократи, українські есери). Другий шлях пропонували більшовики. Власне, ще під час Першої російської революції їх лідер — В. Ленін розробив концепцію переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Повалення самодержавства для більшовиків означало сигнал для переходу від боротьби за реалізацію Програми-мінімум РСДРП (повалення самодержавства) до здійснення Програми-максимум — встановлення влади робітників і селян — диктатури пролетаріату.

В 1917 р. не було слова популярнішого за “революція”. Про вірність їй, прагнення до здійснення її ідеалів заявляли всі без винятку політичні сили (монархічні партії були заборонені і їх колишні члени не виявляли відкрито своїх позицій), всі доводили, що в своїх діях турбуються лише за долю країни і народу, домагаються торжества справедливості.

“Революційність” прихильників офіційної влади не виходила за рамки збереження ладу, притаманного основним європейським країнам. Всі соціалісти іменували цей лад капіталістичним, оскільки за нього недоторканими мали залишатись приватна власність на засоби виробництва, керівні позиції в економіці й політиці цензових елементів, залежне економічне становище робітників і селян.

Принагідно слід сказати, що дуже мало конструктивну несуть у собі спроби деяких сучасних дослідників говорити про російське суспільство (українське — рівною мірою) після лютого 1917 р. як про якусь органічну цілість — “народ”, уникати навіть згадок про соціальні розмежування й суперечності[96]. Однак тоді елементарно неможливо віднайти ті пружини, які стали рушійними для тих по-суті “тектонічних” суспільних зрушень, що потрясли країну, весь світ уже за кілька місяців. У якийсь спосіб слід іменувати й ті групи — “страти”, які існували в реальному житті й природно втілилися в усіх тогочасних документах. Не передбачаючи нинішньої кон’юнктури, документи кожного політичного табору неодмінно оперують поняттями “заводчики”, “фабриканти”, “підприємці” (“капіталісти”, “буржуазія”), “великі земельні власники” (“поміщики”, “дворяни”) — на одному полюсі; “робітники” — промислові (“пролетаріат”) і сільськогосподарські (“наймити” — російською мовою — “батраки”), “селяни” (переважаюча маса населення, що жила з доходів від власної праці в аграрному секторі) — на іншому полюсі. Природно, між полярними верствами — проміжні, “заможні селяни”, “середні власники”, підприємці, торговці тощо, які прийнято було іменувати “дрібною буржуазією”.

“Злагоду”, “гармонію” такому неоднорідному суспільству мала забезпечити “демократія” — сформування такої моделі політичного устрою, який би, по-можливості, враховував інтереси різних верств, “згладжував” суперечності між ними, забезпечував “соціальний спокій” і стабільність. В тому, що Росія досягла саме такої стадії свого розвитку начебто переконував і весь світовий історичний досвід, логіка природної поступальності. неминуча сила прикладу, звички, інерції. На стороні тих, хто офіційно оголосив себе новими господарями країни, були також переваги багатства, культури і організації. Відтак, за логікою, народжувана політична конструкція поставала як життєво детермінована, “закономірна” — “законна”.

Однак, виявившись у ході Лютневої революції в цілому підготовленою до приходу до влади, очолювана лібералами російська еліта не вповні усвідомлювала непевність, навіть хисткість свого становища, відсутність гарантованої перспективи. Панівні верстви не мали масової соціальної бази в країні і лише на певний час, до прояснення свідомості трудящих могли експлуатувати політичну нерозвиненість мас і маніпулювати ними з допомогою обману, лестощів, нескінченних обіцянок, грошових подачок і поступок. Варто було мати на увазі, до довір’я до нових правлячих кіл було опосередкованим — через есеро-меншовицькі Ради, які підтримували Тимчасовий уряд. Швидше за все буржуазія і її партія — кадети не усвідомлювали всієї гостроти тих загальнополітичних, соціальних, економічних і міжнаціональних суперечностей, які перепліталися в тугий вузол, не лише не руйнувалися перемогою Лютого, але лежали в основі неминучої, стрімко наростаючої нової кризи російського суспільства.

Розраховуючи вести країну капіталістичним шляхом, кадети не в змозі були запропонувати політики, здатної вирішити бодай одне з найзлободенніших питань: про вихід з війни, відвернення розрухи і голоду, справді демократичний устрій держави, аграрне і національне питання. З усіх можливих шляхів підходу до управління суспільством буржуазія обрала не просто легкий і непопулярний, а й найменш ефективний, майже напевне програшний, тупиковий — проведення старої, збанкрутілої політики: продовження на догоду “доблесним союзникам” війни до “переможного кінця”, саботаж соціальних реформ (насамперед аграрної), а згодом — відмова від них, бездіяльність у боротьбі з розрухою і голодом. Навряд чи такий шлях, якщо не сподіватись на диво, міг відвернути назріваючу кризу. Більш того, він скоріше вів до її форсування, оскільки спроба звалити весь тягар війни, розрухи на плечі трудящих, бідування яких незмірно зростали у зв’язку з загибеллю нових мільйонів від війни, голоду, злиднів, контрреволюційного терору, зумовлювала піднесення класової самосвідомості, виховання мас на політичному досвіді, визрівання революційних настроїв.

Партії “демократичного блоку” в подіях 1917 р. спробували створити враження, ніби пливуть за течією, підігруючи масам революційною фразою. Фактично ж вони проводили політику підтримки контрреволюції і участі в ній проти народу. Меншовики і есери взагалі виключили як найближчу перспективу соціалістичну революцію. “Росія — країна відстала, бідна, зі слаборозвинутою промисловістю, з нечисленним пролетаріатом. Тому Росія ще далека від соціалізму”, - не втомлювався віщувати центральний орган меншовиків[97].

Не думаючи ні про що інше, крім буржуазно-демократичного шляху розвитку, угодовські партії прагнули зайняти “середню лінію” в революції, налаштовувались на реформістські методи діяльності. Вони були не проти того, щоб у перспективі за домовленістю з вітчизняною та англо-французькою буржуазією закінчити війну (після Лютого підтримували імперіалістичну політику продовження війни до переможного кінця), поступово відновити економіку, через Установчі збори законодавчо закріпити буржуазно-демократичні порядки. Але такі розрахунки були нереальними. По-перше, народні маси не могли, не хотіли невизначений час покірно поневірятися в умовах триваючої війни, зазнавати експлуатації при збереженні панування капіталістів і поміщиків. По-друге, російська буржуазія (політично незріла, консервативна, економічно вузькокорислива) не могла через своє класове становище повністю погодитися з планами дрібнобуржуазних партій, оскільки це було рівнозначно відмові від частини привілеїв, багатства і прибутків, хоча обставини і змусять її вживати заходів для виходу з кризи: здійснювати політичні маневри, йдучи на створення коаліційного Тимчасового уряду