Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

І підійшов до стійки бару, за якою Фіннеґан неквапно полірував склянки. Якийсь старий гультяй зі своєю блондинкою саме полишали його. Білявка поглянула на мене з-під довгих вій і підморгнула. Я моргнув їй у відповідь.

Коли вони вже не могли нас почути, я мовив:

— Майку, тут є один хлопець, котрий стежить за мною. Кремезної статури, схожий на боксера: сплющені ніс та вухо; носить бежевий капелюх. Палить манільські сигари, і вигляд у нього такий, наче він цілком здатний гризти залізні цвяхи. Бачив колись такого?

Майк протер склянку для вина, яку тримав у руках, підніс її до світла і скоса глянув на неї. Потім обережно поставив на поличку.

— За описом він схожий на Бенні Двана. Від нього ще має тхнути часником.

— Не мав нагоди стояти біля нього близько. А хто такий Бенні Дван?

Майк узяв іще одну склянку, прополоскав її під краном і почав ретельно відполіровувати. Мав дратівливу звичку довго обдумувати відповідь.

— Він крутий гангстер, — нарешті озвався, ретельно відполірувавши чергову склянку й оглянувши її на світлі. — Працює охоронцем у санаторії Зальцера. Колись був картярем-невдахою — до того, як пішов працювати до Зальцера. Відсидів п’ять років за збройний грабіж, скоєний у 1938-му. Вважається, що тепер він порозумнішав, але я маю щодо цього сумніви.

— А чим він займається у санаторії Зальцера?

Майк здвигнув плечима.

— Та так — усім потроху: миє машини, доглядає сад і таке інше.

— Мені це важливо, Майку. Якщо то він, то підозрюю його у скоєнні вбивства.

Майк неголосно присвиснув.

— Так, це схоже на нього. Я бачив його в такому капелюсі.

Я знову описав того типа, цього разу детальніше.

— Так, — підтвердив Майк. — Здається, це справді він. Той тип не випускає з рота манільської сигари, і ніс із вухом добряче сплющені.

Я захвилювався.

— Ну що ж — дякую, Майку!

Я повернувся до своїх супутників, котрі спостерігали за мною з дальнього кінця бару.

— Майк упізнав за описом нашого здоровила, — повідомив я їм. — Його звати Бенні Дван, і лише уявіть собі — він працює на Зальцера!

— Цікаво, як ти усе з’ясовуєш! — кинув Керман. — То що маєш намір робити?

— Звернутися до Тіма Міффліна, — сказав я. — Зачекайте-но хвильку, добре? Я йому зараз зателефоную.

У поліцейському відділку мені відповіли, що Тім Міффлін уже пішов додому. Я знайшов його домашній номер у телефонному довідникові й подзвонив додому. Після довгенької затримки Міффлін урешті озвався. Голос у нього був сонний та роздратований.

— Це Меллой, — сказав я. — Вибач, що розбудив, Тіме, але я встановив того типа, котрий убив Юдору Дрю.

— Справді? — голос Міффліна полагіднішав. — Чудово! І хто ж це?

— Бенні Дван. І знаєш, що, Тіме, — він працює у Зальцера. Якщо поїдеш у той санаторій просто зараз, то зможеш замкнути кайданки на його руках.

Запала тривала, важка тиша. Я чекав, шкірячи зуби — уявляв вираз обличчя Міффліна.

— У Зальцера? — нарешті озвався він. Голос у нього був такий, ніби в роті він мав гарячу картоплю.

— Саме так: у Брендонового приятеля.

— А ти впевнений у цьому?

— Так. Я його упізнаю для тебе — і Пола також. Причому з радістю.

— Справді? — в його голосі чулося вагання.

— Звісно! Так, Зальцер буде розгніваний, але, крім Зальцера, кому до цього є діло?

— Чорт! — з відразою сказав Міффлін. — Я змушений буду порадитися з Брендоном. Сам не заварю цю кашу.

— То телефонуй йому і радься. Але не забудь сказати, що я сьогодні ж зателефоную редакторові нічного випуску «Геральда» і викладу йому цю історію. Я би не хотів, щоб Дван уник покарання лише тому, що Брендон не захоче засмучувати свого маленького друга.

— Не роби цього! — гаркнув Міффлін. — Послухай, Віку! Заради Бога, не грайся з пресою! Цього Брендон тобі вже точно не подарує!

— Мені дуже шкода, але це саме те, що я маю намір зараз зробити. Розкажи Брендону все і їдь за Дваном, якщо не хочеш, аби до вас приїхали журналісти. Бувай, Тіме! — і я повісив слухавку, хоча він продовжував щось волати.

Керман з Полою стояли коло телефонної будки й уважно слухали.

— То що — він лютував? — перепитав Керман, потираючи руки.

— Так, рознервувався трохи. Здається, вони бояться чіпати Зальцера.

Я набрав інший номер, вичекав трохи, і коли чоловічий голос сказав: «Редакція газети „Геральд“», я попросив з’єднати мене з редактором нічного випуску.

За дві хвилини я виклав свою історію. Той вислухав її так, як голодний накидається на обід з п’яти страв.

— Зальцер підгодовує Брендона, — пояснив йому я. — Тож мене не здивує, якщо Брендон спробує зам’яти цю справу.

— Якщо це йому вдасться, тут не буде моєї вини, — зловтішно хихикнувши, відповів редактор нічного випуску. — Дякую вам, Меллою. Ми давно шукали приводу, щоб підчепити на гачок цього типа. Полишіть це на мене. Я його дістану.

Я повісив слухавку і вийшов