Читати книгу - "Крамниця щастя"

— Справді, смішно вийшло. А ти не змерз?

— Змерз — не те слово. Але все обійшлося.

Олексій ходив до університету, Марина лежала, читала книжки, трохи прибирала. Так вони прожили ще тиждень. А потім дівчина почала збиратися додому.

— Може, ще залишишся?

— Ні, дякую. Мені вже краще.

— Ти ж іще не зовсім здорова.

— Та ні, ще полежу кілька днів у гуртожитку, і все буде гаразд.

— Лежи тут.

— У якості кого?

— Просто.

— Просто вже набулася.

— Залишся.

— Не можу.

Олексій нахилився над Мариною, провів рукою по волоссю. Вона злякано подивилася на нього.

— Не бійся, — прошепотів він.

Марина притулилася до нього. Олексій обійняв її й легенько торкнувся губами її очей. Марина вирвалася з його рук:

— Тому й не можу залишитися.

— Зачекай, я проведу тебе. Справді, так буде краще для нас обох Але знай... я дуже сумуватиму за тобою.

У гуртожитку на неї накинулася Наталка:

— Ти де була? У лікарні сказали, що тебе виписали. Ми вже обшукалися. Сказали, що тебе забрав якийсь хлопець. Це хто був?

— Та... Микола.

— То ти в нього була? — Наталка влаштувала справжній допит.

— У його мами, — чомусь збрехала Марина.

— Ну-ну, — не повірила Наталка.

— Що «ну-ну»?

— Здається, ти брешеш.

— Чому?

— Не знаю. Та й Олексій Степанович якийсь щасливий ходив, ледь не на крилах літав.

— Не розумію.

— Дивись. Тобі краще знати, де була.

— Наталко, припини.

— Ми ж подруги.

— Добре, я скажу, але ти — нікому. Гаразд?

— Звичайно, нікому.

— Мене з лікарні забрав Олексій.

— Що??? Ага, таки він. І ти мовчала?! — обурилася Наталка. — А ще подруга. Про таке мовчати!

— Не ображайся. Він сказав, що мені в нього буде краще, ніж у гуртожитку. Я пробувала опиратися, але він мене не слухав.

— І ти весь цей час жила в нього?

— Так. Він дбав про мене. Годував, давав ліки, поїв трав’яними чаями.

— Ти хочеш сказати, що нічого не було?

— Нічого.

— Не вірю!

— Можеш не вірити, але він до мене навіть не доторкнувся.

— Невже бувають такі чоловіки? — із захопленням прошепотіла Наталка. — Як у любовному романі!..

Марина брела містом і думала, що би таке купити Миколиній сестрі. У дівчини виникла ідея, як потішити його сестричку, але треба було ще купити справжній казковий подарунок. І тут на вітрині однієї з крамниць вона побачила ляльку. Це була навіть не лялька, а справжня лялькова Панна. Не велика, але й не маленька. Достатньо вродлива й достатньо пихата, як то і годиться панночці в такому капелюшку й такій сукні. Це саме те, що потрібно!

На Олексієвих парах Марина робила вигляд, що в неї абсолютно не калатається серце. Зовсім-зовсім. Ніскілечки-ніскілечки.

А якось пройшла коридором повз нього з байдужим виглядом.

— Марино, а чому ти не вітаєшся?

— Перепрошую, я вас не помітила, — холодно відповіла вона.

А на перервах тільки й розмов було, що про Ірину вагітність. Вона з усього могла влаштувати виставу. Вона розповідала дівчатам про магазин для вагітних, про креми від розтяжок. Скаржилася, що має проблему, бо не знає, у чому виходити з пологового будинку. Бо ж хто знає, якою вона буде одразу після пологів. Ще вона не знала, який візок вибрати, аби він їй личив. І так далі, і так далі.

— Іро, а дитиною ти зовсім не переймаєшся? — спитала Тамара.

— Переймаюся. Я вже купила гарні шапочки, кофтинки, повзунки, — спокійно відповіла та.

— Які личитимуть тобі чи дитині?

— Облиш! Звичайно, дитині.

— А таке враження, що тобі.

— Ти нічого не тямиш у материнстві, — накинулася Іра на Тамару, — хіба гарно, коли в дитини неохайна мама?

— А може, вона